Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Однак людині не дано просуватися в тих напрямках безмежно. Оскільки забуття межує з небуттям самої людини.
Тому я повертаюся.
Я знаю, покинуті мною нічні приятелі вже не відкриють для мене літніх своїх кінотеатрів. Та я не сумуватиму за ними.
Мені достатньо згадки про одну-єдину ніч, коли ми — ти і я — шукали входу — кожен свого — до старовинного готелю, дещо облізлого й розповнілого різними прибудовами. Дощані фліґельки, мансарди, хиткі переходи до сусідніх будівель, фальшиві еркери, в тих же сусідів і передерті; якісь неможливі прикрашені вітражами башточки, що увінчувалися то єретичною будьонівкою купола, то сухою кісткою комина; безконечні приступки й сходи, які нікуди не вели — все це до краю ускладнювало й без того складну топографію готелю, готелю, до всього ще й обсадженого по периметру цілою алеєю рахітичних гіпсових колон, котрі підпирали, здавалося, саме небо, не таке, втім, і високе о цій норі року.
Так от, у цьому розмаїтті ми шукали входу — кожен свого — але саме входу тут якраз і не було.
Не знаю, як пощастило пробратися досередини тобі, але я мусив віддерти кавалок фанери зі стелі якогось аварійного переходу, щоб видертися нагору, і, пробігши дерев'яним настилом, зіскочити в купу сміття на внутрішньому подвір'ї. Щоправда, і це майже нічого ще не означало — подвір'я виявилося порожнім, темним і на вигляд цілком закинутим у тривалому ремонті. Довелося тицятися у підозрілі темні кутки, пробираючись крізь різний будівельний мотлох, пильнуючи то ноги, то голову, аж поки не піддалися з тріском якісь гнилуваті двері, і я не потрапив до внутрішнього мороку готелю.
Шкода й згадувати, які ще перепони чекали мене попереду. І несподівані знайомі, що пропонували чи то спокусливі плани відпочинку в барі, чи то не менш спокусливі плани виграти велику суму в казино, і співробітники, котрі нагадували про якісь міфічні вечірні обов'язки, і різні божевільні, котрі з виглядом ще ненароджених шукали виходу, і, врешті-решт, службовці, в яких ніяк було не допитатися ані схеми готелю, ані знаходження лазнички, ані допроситися ключів, а то, часом, доводилось і втікати, петляючи вузькими коридорами.
Тому я згадуватиму лише ту хвилю, коли ми нарешті почали наближатися одне до одного з різних кінців коридору, точнісінько як у тому оповіданні, тільки тепер нам вдалося зустрітися точно посередині, коло великих шкляних дверей (замість звичного PUSH — PULL на них виднілося загадкове й багатообіцяюче ТО SELF — FROM SELF), що вели на Галерею внутрішнього дворика. Там стояли, притрушені снігом, предивні скульптури — важко було запідозрити в них античних героїв.
Ми розчиняємо двері навстіж, обличчя наші овіває свіже, ледь морозяне духмяне повітря, сповнене подихом недалекого моря. Беручись за руки, ми виходимо на терасу — і це так просто, так природно, так добре, що мені ніяк не хочеться прокидатися.
І я не прокидаюся.
Зрештою, мені й немає сенсу прокидатися негайно, бо знаю — коли б не прокинувся, ти будеш поруч.
Розділ п'ятий. Акупунктура
не забуваймо також пана ю