Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Як тільки ця думка прийшла мені до голови — а я маю таку щасливо-нещасливу здатність думати й під час сну, — як зловлені на гарячому почвари в моменті перелаштувалися, і їхня говірка зробилася повільною, ламаною, лексично бідною, засміченою неправильними зворотами і спотвореною акцентом. Цього я вже витримати не міг, — пам'ятаю, тоді я прокинувся, й зі мною трапилася легка істерика.
А, може, й не легка.
Та, дякувати Богу, літо потроху наближалося до кінця. Остання пригода спіткала мене, коли я майже цілими днями лежав у ліжку, мов спаралізований, примушуючи себе бодай раз на день щось з'їсти і хоч на кілька хвилин вийти з дому.
Ночі робилися щоразу нестерпнішими.
Дискотек мені уже ніхто не влаштовував — вистачало звукового фону, в якому постійне дзвеніння вигадливо поєднувалося то з шумом, сухим і чистим, як папір, то з якимось індустріальним гулом, то з туркотом чи клекотом явно зоологічного походження, то з брязкотом і дзеленчанням, які мали, втім, епізодичний характер. На все це накладалися голоси, підозріле шарудіння в сусідній кімнаті і гуркіт фіктивного грому за вікном. Спроби затикати вуха ватою, річ ясна, нічого не давали, — навпаки — посилювали ілюзію достовірності. Більшу частину ночі я лежав, накрившись з головою товстезною ковдрою, час від часу зриваючись, щоб пересвідчитися, що грози все-таки немає і що в сусідній кімнаті темно, тихо, спокійно і порожньо, якщо не зважати на привидів по кутках.
Іноді все ж вдавалося заснути.
Найкраще було засинати, коли надворі вже розвиднювалося і акустична інвазія втрачала бодай частку своєї неприкрашеної інфернальності. Але й це іноді не допомагало. Модуляції шумового фону одного дня сягнули діапазону настирливого тріску, якого ніколи раніше не було. Ще перебуваючи в напівсні, я подумав, що цього разу все ж таки це звуки зовнішнього світу — і не помилився.
Розплющивши очі, відразу зрозумів, що діється. В кутку спальні неподалік ліжка стояв саморобний обігрівач того типу, який у нас чомусь називають «козлом».
(Втім, цей справді чимось нагадував змодельованого конструктивістською уявою цапа — складався з двох горизонтальних — одна над однією — рур, до торців яких кріпилися «х»-подібні стояки з клемами).
Рури я власноруч поцупив із військового заводу, коли лиш починалася велика заворуха.
Метал, з якого вони були вилиті, мав неабияке стратегічне значення, а, крім того, відзначався тим шляхетно-матовим полиском поверхні, котрий в нашій не переобтяженій багатствами свідомості асоціюється якщо не з платиною, то із сріблом вже напевне. Приємно було торкатися цього металу рукою, коли він набирав температури людського тіла. Можливо, з цієї причини свого часу його почали напівлегально перевозити на захід — на початках дрібними партіями, кустарно; пізніше цим займалася мафія, з неодмінними атрибутами своєї діяльності — вбивствами, вибухами, підкупом цілих митниць; а далі — крупні бізнесові структури, про існування яких кожен чув, але не кожен хоче знати.
Фізико-хімічні властивості металу мене цікавили мало, крім однієї, — він володів здатністю навдивовижу довго зберігати тепло, і тому як ніщо інше надавався до виготовлення обігрівача. Тепло було зараз конче потрібне, бо літо, напанувавшись донесхочу, залишило після себе по-мародерськи розшарпаний ліс, пронизливу сірість над ним і холоднечу.