Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Найцікавіше творилося зі снами. Вони то щезали в млоїстих сутінках свідомості, то жевріли якимось штучним і німим світінням, то раптом вмикалися, наче світло в кінотеатрі, і ти був на всі сто певен, що фільм скінчився, і ось воно ось починається, це ваше так зване справжнє життя. Зрештою це і було справжнє життя. Пам'ятаєш, я розповідав тобі ту історію, як мені довелося ночувати на розкладачці, що стояла просто на перехресті, де весь час гуркотіли вантажівки, оббризкуючи мене водою з калюж. А потім з'явився той хлопчак, який вигулював зайця так, ніби то був пес. Дурнуватий заєць і справді уявив себе псом, бо почав гавкати на мене, і не було на то ради, аж поки я не настрашив його, що прокинуся і розкажу тобі про нього. Тут він замовк, і якби мав довшого хвоста, то підібгавши б його втік.

Ho і так. А ще раніше мені був приснився в неймовірно кольорово-подієвому сні контролер з автобуса, котрий безбілетним пасажирам просто із спритністю вовкулаки перегризав горлянки. Коли я, нажаханий (хоч і захищений пільгами й посвідченням чорнобильця), спробував протистояти цьому варварству, він якось розпачливо розвів руками і сказав: «А що ж мені робити? Їм зарплатні нікому не дають, от ніхто й не платить». В цьому була якась дуже людяна логіка, — якщо тільки логіка буває людяною, — та мені так і не вдалося збагнути її. Збентежений побаченим і почутим, я вийшов не на тій зупинці і потім довго не міг добратися до потрібного мені місця (здається, я хотів на узбережжя). Та Бог із ними — з контролером, з безбілетниками, з морем.

Бо найчастішою ознакою цих кінематографічних снів (а відповідно до сезону й кінотеатри були літніми, відкритими, — у променях проектора, мов камікадзе, зблискували молі і безіменні зеленаві мошки, — вони не кидали на екран бодай відтінку тіні, зате породжували дивне мерехтіння, що видавалося іманентною властивістю густого нічного повітря, а там, куди світло не долинало, жирували комарі, відігнати яких можна було хіба сигаретним димом — і от спалахували то тут, то там мізерні вогники, від яких займався пульсуючий жар тютюну), так от, найчастішою ознакою цих кінематографічних снів була тотальна надмірність — подій, мотивацій, предметів, вчинків, персонажів і… небезпек.

Я пробував записувати найнестерпніші з кошмарів, наївно сподіваючись, що називання відлякає демонів, але воно відлякувало хіба мене самого, коли я натикався в щоденнику на такі приблизно рядки: