Любий бо-пер!..
- Автор: Дері Тібор
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-5850-12-1
- Переводчик: Леся Георгіївна Мушкетик
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
Повторюю, період лицемірства і самообману швидко добіг кінця, раптово провалився, ніби в прірву. По обіді якогось дня — пам'ятаю, то була субота — я несподівано скис. Цьому не було жодної причини. І тут я раптово усвідомив, що старість лупнула мене в потилицю і я гепнувся додолу, щоб більше не підвестися. Марно я умовляв себе, що моя чоловіча сила ночами ще заграє´ зі мною, однак душа — проклята! — знала, що я вже ніколи більше не пізнаю — як сказано в Старому Заповіту — живу, з плоті й крові, жінку. Місце в постелі поруч зі мною охололо назавжди.
Повторюю, не було жодної видимої причини для того, щоб спала полуда, яка так глибоко таїлася у звивинах моїх мізків, що жоден психологічний пінцет не витяг би її звідти. Я сидів за письмовим столом, у полуничному світлі весняного присмерку, долаштовуючи фразу у своєму ще незакінченому романі, коли зненацька спіймав себе на тому, що плачу. Сльози лились по моєму обличчю, на моїх старечих губах відчувалася сіль. Я здивувався, облизав губи. Ридання прорвалося вже згодом, пробившись крізь павутину нервових схлипів, і було таке нестримне й судомне, що я ухопився за стіл, аби не звалитися зі стільця. Досі не розуміючи, що зі мною, що трапилось, як ображена дитина, я кулаком витирав сльози. Це було, мабуть, кумедне видовище, можна собі уявити: сивоволосий, хоч і міцний ще старий, при здоровому глузді, сидячи за робочим столом, поринувши в роботу, без будь-якої видимої причини раптово заходиться плачем з такою смертельною образою в серці, ніби йому дав ляпаса власний син. Він живе в достатку, тішиться загальним визнанням, деякі його книжки, як уже згадувалося, перекладені іншими мовами, і от одного дня він виявляє, що гірко ображений на увесь білий світ. Ще б пак, він має вмерти!
Не приховуватиму, далі настали болючі тижні і місяці. Блукаючи цим пеклом, я втратив, здається, всю самоповагу, навіть на якийсь час покинув писати свій роман. Дійшло до того, що ввечері, якщо я лишався вдома, доводилося іноді навіть замикати двері, бо ще бракувало, аби Жофі застала мене в сльозах. Отже ж, не чекав, думав я, оглядаючи злети й падіння свого життя, що на старості стану істериком. Певна річ, я боявся не смерті, а в'янення. Наступного дня після свого відкриття, тобто протверезіння, а отже, в неділю, що йшла за суботою, я відвідав свого старого приятеля, який нещодавно одружився і взяв на двадцять років молодшу за себе жінку. Я знав її ще дівчиною, вона була чарівним створінням і нагадувала мою дружину.
Янош відчинив двері.
— Нарешті ти прийшов, старий розбійнику?
Я розреготався. «Старий розбійник»! — він поцілив у десятку. Я сміявся так довго і старанно, що Янош, здається, відчув фальшиву ноту.
Він похитав головою:
— Що сталося, старий баламуте?
«Баламут» — це ще краще! Тепер я вже сміявся з себе; вигляд доброго приятеля, мов протисудомний засіб, на деякий час притлумив у серці судому відчаю.
— Нічого не сталося, — відказав я. — А ти як поживаєш, чуваче?
Може, і я помолодшаю, примірявши молодіжний жаргон! З цього я теж трохи посміявся.
— Як дружина?
— Побігла до крамниці, — відказав Янош, — зараз буде. — Ти, звичайно, повечеряєш з нами?
— Увечері я не вживаю м'яса, це зайве для мого віку, — сказав я. — Чашечка молока, це якраз те, що треба для старого цапа.
В очах Яноша стояло запитання.
— Тиждень тому я бачив тебе в «Фесеку», ти саме наминав отакенний ростбіф з цибулею…
— Це було давно.
Янош втупив у мене довгий, либонь, як Велика угорська низовина, погляд.
— Іди ти в дупу, мосьпане, — сказав він. Тиждень… хіба це давно?
— Чи відомо вам, ваша ясновельможносте, що за тиждень з чоловіком усяке може трапитись?
— Відомо. Він на тиждень старішає.
— Ото ж бо й воно. Ну, як наша курочка в подружньому житті?
— Дуже добре, вовчику-братику! Все як годиться. Якби ви не бешкетували, мосьпане, то могли б і собі знайти ту, яка на схилі літ стелитиме вам постіль.
— І так знайдеться, — відповів я хвацько. — На кожний мій палець по одній. Не турбуйтесь за мене, ваша ясновельможносте!
Янош знову підозріло зиркнув на мене.
— Ти це серйозно?
— Що?
— Що тебе ще цікавлять жінки. Тобі, друже перче, скільки років?
— Не знаю.
— Не знаєш. Отож! І, виходить, що тобою ще цікавляться жінки?