Любий бо-пер!..

З цим я й вступив до нової епохи свого життя — в лабіринт самоомани. Правда, блукав я там недовго, але ґуль понабивав чимало. Щоночі я переконував себе в тому, що мені є що витрачати, якщо забажаю; моє тіло продовжує мені вірно служити, терпляче витримуючи пустотливі вибрики моєї уяви. Це залежить лише від мене, розмірковував я, лежачи під тьмяною зірочкою нічника і вдивляючись у невиразні в темряві обриси мого улюбленого письмового столу. Тільки від мене залежить, чи, зіп'явшись вранці на ноги, я злечу до зірок, або скромніше — поближче до них — чи тут, на цій грішній землі, підніму слухавку і зателефоную Сільвії Вуковіч, яка з безмежним оптимізмом залишила на моєму столі свою адресу й номер телефону.

Я так і не зателефонував їй. Щовечора давав собі слово це зробити, проте вранці відмовлявся від власного рішення. Якщо моя рука все ж тяглася до слухавки, я відсмикував її, ніби мене вкусило «шо» в подобі павука. Я мушу працювати, казав я собі, адже все блаженство людства, безсумнівно, залежить від закрутасів мого пера, як і блаженство моїх сусідів Іштвана Барца та Йожефа Кеттауера, що, висунувшись з вікон і, тамуючи дух, з двох боків спостерігають за порухами моєї ручки. А за ними — уся країна нашорошила вуха. Та що країна! — усе людство, адже мої книги перекладені на чотирнадцять мов світу. Так, я жертва почуття обов'язку: я не можу зателефонувати Сільвії Вуковіч. Не тому, що невпевнений у собі, адже щоночі доводжу, що можу обходитися з нею, як душа забажає; і не тому, що надто вразливий, бо не раз до цього падав і в вульгарніші обійми. Я керувався не письменницькою моральністю — хай йому грець! — адже друкуються й гірші, ніж у неї, рукописи. Гадаю, на моїй репутації не з'явилася б надто масна пляма, якби я один раз на старості купив її ціною жіночої усмішки.

— Мені шкода, панночко, — міг би я сказати їй по телефону, входячи в Робесп'єрову роль Непідкупного, — безумовно, я міг би коли завгодно виправити допущену минулого разу невправність, однак за браком часу прийняти вас не можу. Я нині саме займаюсь формулюванням одинадцятої заповіді.

Однак минув певний час, поки я себе викрив. Боягузтво глибоко зачаїлося в моїй душі, і мені бракувало духу пройти випробування дійсністю. Бо десь у самому своєму осерді я таки знав, знав навіть краще від своїх внутрішніх залоз, що старішаю, і мій шлях наближається до кінця: тепер уже й не страшно ставати легкодухим. Ясно усвідомлюючи при цьому і мудро з тим примирившись, що наприкінці ми все одно будемо переможені, все ж деякий час, хай лише тліючи, ми ще здатні чесно вершити свою справу. Мені огидні стариґані, що козиряться в молодики. Моя рука добре знала, що робить, коли, потягшись до телефону, зненацька відсмикувалась: вона не хотіла мене зраджувати. Вона краще за мене знала жахливу прірву між уявою і дійсністю.