Любий бо-пер!..
- Автор: Дері Тібор
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-5850-12-1
- Переводчик: Леся Георгіївна Мушкетик
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
Чи можу я йому довіряти?
— Ой боженьку, я така зворушена, що метр таки прийняв мене, незнану, скромну письменницю. І я можу сидіти тут у вас на дивані… ви тут, зазвичай, спите, чи шо?
— Не шокайте, — буркнув я.
— Ой-ой, ви знову…
Але — усміхаючись.
— Я не можу зараз сидіти з вами, панночко, бо маю багато роботи, — сказав я. — Залиште рукопис і зателефонуйте мені за тиждень, доти я його, сподіваюся, прочитаю.
Та вона не зателефонувала, бо не пошкодувала часу з'явитися до мене особисто. Її рукопис не вартував нічого, геть нічого. Я проклинав усе на світі, читаючи його. От чорт, казав я про себе, чому в це прекрасне тіло не вселили такий самий чудовий дух; постала б нова герцогиня Сансеверіна. Однак духовності в ній не було ні на йоту. Навіть стільки, щоб можна було опублікувати її твір в одному з угорських журналів. Якби я був Ернестом Рануціо IV, пермським тираном з роману Стендаля, я б наказав стратити цю жінку, аби виправити фатальну помилку природи — дражливе поєднання тіла з порожнечею… Або ж велів би її отруїти: це було б куди приємніше, ніж розмовляти з нею!
Упродовж своєї довгої професійної кар'єри я звик казати правду в обличчя письменникам — перепрошую, свою думку. Ця роль найбільше відповідала моїм уподобанням. Для себе я теж не робив винятку… хіба що зрідка. Інколи, бачачи якогось симпатичного юнака, моє серце обливалося кров'ю, та я переборював себе. Чи не з цієї причини дедалі менше молодих письменників мають бажання зустрітися зі мною, аби поцікавитися моєю думкою про їхній доробок? Бридкий дідуган: очевидно, я видаюся їм саме таким. Здідів, де ж йому вгнатися за нами. В молодості, правда, написав пару кльових речей, та це було давно… Та якщо й залетить до мене іноді якийсь неопірений горобчик — на кштал цієї панночки, — щоб я дав йому напутнє письменницьке слово, то я й від цього отримую небагато радості. Горобчик теж.
Проте я, видно, таки старію, бо вже не тішуся зі свого правдошукацтва. Я стояв біля вікна, спиною до канапи, де всілася, вочевидь, моя відвідувачка, і дивився в сад, дивуючись зі своєї розгубленості. Що їй сказати? З чого почати? За моєю спиною почувся сміх, радісний, живий сміх.
— З чого ви смієтеся? — спитав я, не обертаючись.
— З того, як ви нервово барабаните по склу. Ой, чи не боїтеся ви мене часом?
— Люба панночко Сільвіє, — промовив я, — я прочитав ваш рукопис…
Та я спізнився: коли повернувся до неї, вона вже стояла гола, її одяг і спідня білизна були розкидані по кімнаті, прозоро-попелясті колготи опинилися на столі, прикриваючи мій щойно початий рукопис. Я назвав би це символічним, якби мав час і настрій для мудрування. Однак, як видно, не мав. Я всівся на бильце крісла й задивився на молоду жінку, що стояла біля канапи. Її тіло було досконале. Вона всміхалася:
— Ідіть сюди!
А я лише сидів і дивився.
— Така молода вродлива жінка — рідкісний дарунок для старого чоловіка, — сказав я. — Дозвольте мені ще трохи помилуватися вами. У мене тепло, ви не змерзнете.
Вона всміхалася.
— Ідіть же! — повторила вона знову.
— Ви божественно вродлива, — відказав я. — Невже ви гадаєте, що в мені ще стільки молодечого вогню, аби я стягнув з себе черевики, піджак, штани, майтки і в нападі шаленої жаги пошпурляв би їх по різних кутках кімнати? Я звик роздягатися повільно, розважливо, як осіннє дерево, що скидає листя.
— Та йдіть сюди вже! — явно нетерпляче покликала вона, розпростершись на канапі. — Побалакати ми встигнемо потім.
— Встигнемо. Але — про що?
— Вам краще знати, — провадила юна жінка. — Киньте мені сюди подушку, бо мені занизько. Оту, темно-червону, вона гарно пасуватиме до мого тіла, хі-хі.
Я кинув їй подушку і пересів у крісло.
— Як я зможу вам віддячити за любовні послуги? — спитав я, поки мій ніс лоскотав невимовний запах її тіла.
— Ви самі знаєте, — відказала вона.
Хай би що трапилось, вирішив я, розшнуровуючи черевики, рукопис я швидше проковтну, аніж передам далі. Навіть говорити про нього не бажаю. Упродовж життя я багато випендрювався, головно в часи своєї непередбачуваної юності, однак у професійних справах ніколи не виявляв ані своєї природної боязкості, ані хабарництва, ні насильства. І ця послідовна затятість, така кумедна в цю хвилину, мовби я зі своєю сивою головою й досі не проти годуватися з материних грудей, цілком неактуальна в нашу мінливу епоху! І зараз, сидячи в кріслі з однією шкарпеткою на нозі, з іншою в руках, я несподівано так роздратувався, що залюбки показав би сам собі язика: бе-е-е! Повторюю: я й досі не знаю, наскільки мізерна моя вага на терезах світу? Аби лиш вони не гойднулися, коли танцюватиму на них свій танок смерті? Невже й досі не набув необхідного досвіду цей сімдесяти-, вже й не знаю скільки там літній, добродій, аби навчитись не сприймати себе серйозно? Разом зі своєю трухлявою системою цінностей, яка протхнула всю квартиру кислим тліном старості?