Любий бо-пер!..
- Автор: Дері Тібор
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-5850-12-1
- Переводчик: Леся Георгіївна Мушкетик
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
— Перепрошую, моя люба панночко Сільвіє, — мовив я спроквола, — я знаю, я чванькуватий…
— Ой, та ніякий ви не чванькуватий! — вигукнула вона. — Ви радше зі своїм довгим білим волоссям нагадуєте пророка. Та зніміть же, нарешті, другу шкарпетку!
Пророка? Я зняв другу шкарпетку і шпурнув її в куток. Першу, разом з черевиками, кинув туди ж.
— Ой, який ви сердитий! — зойкнула молода жінка.
— Я не сердитий, а гарячий, пані, — проказав я, вішаючи за звичкою свій піджак на спинку стільця і стежачи, щоб він акуратно сів. — Мені шкода, пані, та ви маєте встати з канапи.
Жінка, як видно, здивувалася, однак встала.
— Що це ви все «пані та пані», — мовила вона, — чому не хочете перейти на «ти»? Я б могла бути вашою доцею, чи не так? Навіщо мені вставати з дивана?
— Я не волію кохатися на канапі, моя єдина любове, це суперечить моїм поглядам на велич кохання. Вже не кажучи про те, що це незручно, навіть негігієнічно. У правому кутку стоїть шафа, а в ній білизна. Прошу вас взяти білизну й послатися.
Далі настали кілька неприємних годин. Поясню образно: це нагадувало моменти, коли під час письменницької праці мені траплялися фрази, які я крутив, мостив, не маючи змоги дати їм раду, вдихнути в них душу, розставити всі слова на свої місця і закінчити. Звідки беруться ці неприємні години? Кат його знає. Чоловіча радість і смуток упереміш приготували в мені страву, додаючи в горщик сорому й гіркоти, крихту марнославства і ополоник егоїзму. Ні, я не наївся досхочу, та й іншим не дав наїстися. Дві нестачі дивилися одна одній у вічі. Не підлягає сумніву, що я відповідав за обидві, і коли, нарешті, вони з великими труднощами уклали такий-сякий мир, ніхто з нас не вдовольнився. Це була не перша любовна поразка в моєму довгому чоловічому житті, однак найболючіша, бо, либонь, остання. Бувають радості, за які треба платити надміру ганебним стражданням, і вони того не варті. Людина здебільшого відмовляється від них.
Відмовляється? Атож, тільки не від вершини. Довкола неї остаточно обвалюється вся гориста місцевість людського життя.
Однак тоді в ліжку з Сільвією я переймався не майбутнім, а лише сумнівними поточними хвилинними радощами.
Аби краще зрозуміти мої кумедні борсання: я не міг впоратися з фразою (див. вище). Хоча й не квапився. Внутрішньо я вже достатньо визрів завдяки настирливості прекрасної молодої жінки, однак лише після того, як минув певний час, я здобувся на слово, відчувши, що фраза наповнилася тою силою й здатністю переконання, яку їй забезпечує перо гарного письменника. Що ж сталося, чому воно все ж пробуксувало? Чи вже сам початок був, у принципі, помилкою? Чи, може, перо моє вибрало таку тему, точніше, його було вибрано для того, до чого в мене не лежала душа? Я вже давно проминув той крутий підйом своєї життєрадісної юності, коли брався за кожну пропозицію, і так-сяк, краще чи гірше, завжди її виконував, однак нині я вже проминув і свій зрілий період, коли, засвоївши увесь попередній досвід — з самої тільки погорди! — міг писати майже все, що заманеться. Адже відомо, що в творчості, і не лише з жінками, рутина може замінити натхнення, навіть стати ним. Але повторюю: я вже пройшов такий період і на той час уже захопився підрахунком своїх забаганок. Ба навіть більше — відмовою від них. Я тричі продумував, чого мені кортить. Старість черпає свою енергію з негативу.
Можливо, у випадку з Сільвією, я помилився. Свою кавалерійську навалу, за якою, певна річ, приховувались тривалий досвід і практика, вона спрямувала на мою найгрішнішу сутність — чоловіче марнолюбство старечого віку. Переді мною стояла сліпучо красива оголена жінка, а я що? — мав на знак вітання припідняти капелюха і вийти зі своєї кімнати? Негативний приклад біблійних старців: старий, що, ойкаючи, тікає від Сусанни? Оцього вже не буде: в мені озвався найниціший з людських гріхів — марнославство. Тільки не це! Тож кохаймося з нею!