Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Другая проза » Любий бо-пер!..
Любий бо-пер!.. - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Любий бо-пер!..

Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:

У ліричній повісті «Любий бо-пер!..» (Любий свекор) відчутні мотиви прощання з усім прекрасним і добрим, що було в житті. Тема повісті рідкісна в світовій літературі, це твір про людське старіння. Вивертаючи свою душу, Тібор Дері мовби зумисне заплутує читача, який не завжди може збагнути: письменник пише серйозно чи жартує, він зображає себе й своїх близьких чи це тільки художнє узагальнення…
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
1 ... 19 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 50
Перейти на страницу:

— Тобто чи мають вони мене ще за мужчину?

Ми сиділи в кабінеті Яноша у старих, обтягнутих чорною шкірою кріслах, один навпроти одного, поряд з вікном. За вікном у невеликому ружадомбському садку, що розкинувся в будапештському районі віл, ріс високий каштан, стовбур якого ділив навпіл краєвид з вікна: справа над темною рікою вигиналась дугою стрічка моста Марґіт, що тяглася далі на пештську сторону, а зліва, по інший бік стовбура, можна було побачити гірше освітлений міст Арпада. Вікно було відчинене, до кімнати линув запах свіжоскошеної трави, за ним скрадався ледь чутний подих дунайської прохолоди. Було легко дихати. Нехай я й старий, але я так люблю це місто!

— Поглянь на каштан. — сказав я Яношу. — Ми з ним, либонь, однолітки, а він і досі собі зеленіє.

— Кабан, — сказав Янош.

— Я велелюбний, ти ж знаєш, — вів далі я. — Жінки нюхом це чують. Скажімо, вчора…

— Ох ти племінний бичок! — мовив Янош. — Бик-запліднювач!

— Я не люблю хвалитися, — вів далі я, — та вчора… коли ж це було? Ага, позавчора. Позавчора близько обіду я зайшов до кав'ярні «Вьорьошмарті» на каву з коньяком. Я був стомлений, бо встав раніше, ніж звичайно, хотів переробити недописану напередодні фразу, хоча й безуспішно. У кав'ярні я одразу подався у дальню порожню залу, там сиділо всього двоє, еге ж, двоє. Чоловік і дружина, обоє молоді. Бувають такі пари, від яких здалеку смердить подружжям, як від часнику. Так і тут. Вони були англійці, англійський дипломат з дружиною, проїздом. Жінку звали Сільвія.

— Як ти це знаєш?

— Жінку звали Сільвія, — продовжував я. — Місіс Сільвія Вуковіч. Нетактовності в тому, що я назвав її ім'я, немає, вони вже подалися далі, до місця призначення, в Анкару. Взагалі вони були американці, а не англійці. Якщо я ще можу кілька слів проварнякати по-британськи, то американської говірки не осилю. Та й навіщо розмовляти з жінкою, в якої замість очей дві осяйні зірки й вона усміхається так… Її посмішка вразила мене, друже. Та усмішка, випурхнувши з пелюсток цього чарівного створіння, явила мені саму правічну природу: це була всезнаюча усмішка жінки. Незабутня, безпристрасна усмішка природи.

— І де ж вона випробувала на тобі свою усмішку? — спитав Янош.

— Без кохання життя нічого не варте, ваша ясновельможносте, — провадив я далі. — Один німецький філософ сказав, можливо, Кант… так-так, Кант… ну, що він сказав?.. що кохання — єдина можливість для двох особистостей подолати усвідомлення своєї окремішності, або ж, додам я, з тріумфом побороти нестерпну, нездоланну іншим чином самотність.

— То де ж і коли ти досяг цього тріумфу? — спитав Янош. У кав'ярні «Вьорьошмарті»?

— Я ще не згадав, що пані з очима-зорями мала світло-брунатну шкіру, але не на кшталт європейської засмаги, а древнішого туземного відтінку, набутого ще в материнській утробі. Власне, вона була дочкою індійського магараджі.

— Мені не почулося, мосьпане? — спитав на це Янош. — Перед цим ви були такі люб'язні згадати про американське походження.

— Це про її чоловіка. І, природно, говорили англійською, — сказав я вже сердито, бо відчував, що Янош не так стежить за бесідою, як вивчає моє обличчя. Знаючи мене як людину правдиву, він щонайбільше може запідозрити мене хіба в прикрашанні подій, однак і це було неприємно. Що він там вичитує на моєму лиці, питав я себе, мій вік? Який суперечить уяві про старість? Янош пам'ятає мене з дитинства і добре знає, що я прибріхую не більше, як половину.

— Ну і як, зрештою, ви зійшлися? — спитав Янош. — Чого мовчиш? — перепитав він за хвилину.

— Тому, певне, що не можу наспіх вигадати, як ми зійшлися, — відповів я холодно.

Янош примирливо торкнувся мого рукава.

— Не крекчи.

— Я дивлюсь на твою чесну дурну фізію, брате, і на ній просто написано, чому твоя жінка, ще й року не мине, наставить тобі роги.

— Ну, і як же ви зійшлися? — не здавався Янош.

— Коли її чоловік вийшов у гардероб, щоб забрати накидку дружини, я підійшов до їхнього столика й поклав перед нею свою візитівку з адресою і телефоном. Наступного дня вона явилася до мого помешкання. Навіть не зателефонувала, бо ми навряд чи зрозуміли б одне одного. Саме так і було: без будь-якого попередження з'явилася і все. Без слів, але з усмішкою.

— Отже, уявімо собі рандеву, — продовжував я, — коли сцена кохання чоловіка й жінки розігрується за найдревнішим сценарієм, при вимкненому розумі та суто тілесному єднанні. Замість розмов вони лише всміхаються одне одному, хоча усмішки ледве помітні в затемненій кімнаті, де крізь жалюзі тонкі, як лезо, смужки світла де-не-де заледве досягають ліжка. Нічого не заважає приємному спілкуванню тіл, бо, окрім взаємної насолоди, жодні сторонні інтереси не порушують цю гармонію.

1 ... 19 20 21 22 23 24 25 26 27 ... 50
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)