Любий бо-пер!..

— Жінку звали Сільвія, — продовжував я. — Місіс Сільвія Вуковіч. Нетактовності в тому, що я назвав її ім'я, немає, вони вже подалися далі, до місця призначення, в Анкару. Взагалі вони були американці, а не англійці. Якщо я ще можу кілька слів проварнякати по-британськи, то американської говірки не осилю. Та й навіщо розмовляти з жінкою, в якої замість очей дві осяйні зірки й вона усміхається так… Її посмішка вразила мене, друже. Та усмішка, випурхнувши з пелюсток цього чарівного створіння, явила мені саму правічну природу: це була всезнаюча усмішка жінки. Незабутня, безпристрасна усмішка природи.

— І де ж вона випробувала на тобі свою усмішку? — спитав Янош.

— Без кохання життя нічого не варте, ваша ясновельможносте, — провадив я далі. — Один німецький філософ сказав, можливо, Кант… так-так, Кант… ну, що він сказав?.. що кохання — єдина можливість для двох особистостей подолати усвідомлення своєї окремішності, або ж, додам я, з тріумфом побороти нестерпну, нездоланну іншим чином самотність.

— То де ж і коли ти досяг цього тріумфу? — спитав Янош. У кав'ярні «Вьорьошмарті»?

— Я ще не згадав, що пані з очима-зорями мала світло-брунатну шкіру, але не на кшталт європейської засмаги, а древнішого туземного відтінку, набутого ще в материнській утробі. Власне, вона була дочкою індійського магараджі.

— Мені не почулося, мосьпане? — спитав на це Янош. — Перед цим ви були такі люб'язні згадати про американське походження.

— Це про її чоловіка. І, природно, говорили англійською, — сказав я вже сердито, бо відчував, що Янош не так стежить за бесідою, як вивчає моє обличчя. Знаючи мене як людину правдиву, він щонайбільше може запідозрити мене хіба в прикрашанні подій, однак і це було неприємно. Що він там вичитує на моєму лиці, питав я себе, мій вік? Який суперечить уяві про старість? Янош пам'ятає мене з дитинства і добре знає, що я прибріхую не більше, як половину.

— Ну і як, зрештою, ви зійшлися? — спитав Янош. — Чого мовчиш? — перепитав він за хвилину.

— Тому, певне, що не можу наспіх вигадати, як ми зійшлися, — відповів я холодно.

Янош примирливо торкнувся мого рукава.

— Не крекчи.

— Я дивлюсь на твою чесну дурну фізію, брате, і на ній просто написано, чому твоя жінка, ще й року не мине, наставить тобі роги.

— Ну, і як же ви зійшлися? — не здавався Янош.

— Коли її чоловік вийшов у гардероб, щоб забрати накидку дружини, я підійшов до їхнього столика й поклав перед нею свою візитівку з адресою і телефоном. Наступного дня вона явилася до мого помешкання. Навіть не зателефонувала, бо ми навряд чи зрозуміли б одне одного. Саме так і було: без будь-якого попередження з'явилася і все. Без слів, але з усмішкою.

— Отже, уявімо собі рандеву, — продовжував я, — коли сцена кохання чоловіка й жінки розігрується за найдревнішим сценарієм, при вимкненому розумі та суто тілесному єднанні. Замість розмов вони лише всміхаються одне одному, хоча усмішки ледве помітні в затемненій кімнаті, де крізь жалюзі тонкі, як лезо, смужки світла де-не-де заледве досягають ліжка. Нічого не заважає приємному спілкуванню тіл, бо, окрім взаємної насолоди, жодні сторонні інтереси не порушують цю гармонію.