Любий бо-пер!..

А що таким чином вияснив те, заради чого прийшов, я тут-таки встав і попрощався. Вони провели мене до передпокою, де я закурив цигарку.

— Ой, як дивно, — промовила Юлі. — Як тремтять ці пальці, якими ви тримаєте сигарету!

Я глянув на свої пальці.

— Авжеж, тремтять! — мовив я. — Я вже старий, Юлі.

Невдовзі для власного заспокоєння я відвідав госпис на вулиці Н. Після цих відвідин я обрамив і повісив на стіну своїх спогадів лише два рухомі зображення, аби в журні часи, дивлячись на них, отримувати розраду.

Бо й надалі, важко накульгуючи поміж вовчих ям старості, я вважав, що власну нужденність може полегшити лише споглядання ще більшої біди наших ближніх. Коли ми їх жаліємо, то забуваємо про себе, думав я. Адже в чомусь наші справи таки ліпші, можемо сказати про себе з тією крихтою зловтіхи, що завжди плаває на поверхні кожної звичної радості.

До біса! Не досить мені власного лиха, то я повісив собі на шию ще й біди інших, — прошепотів мій підступний внутрішній голос, коли відчув, що моя й без того хитка внутрішня рівновага зазнала зовнішнього нападу. Певна річ, трапляються ніжніші душі, які, як губка, вбирають кожну краплину сліз і все життя розбухають у цьому всесвітньому потопі, однак ця розвага не для мене. Якщо жалість треба розділити між самим собою і ближнім, то більшу частину я прибережу для себе.

Хоч як би там було, — думав я, — якщо зблизька розглядатиму остаточне виродження старечого віку, то зможу заспокоїти себе тим, що мій час ще не настав. Однак я не рахувався з тим, що нещаслива людина має власне усвідомлення майбутнього, яке набагато випереджає в часі, скажімо, тваринний інстинкт і тому завчасу спотворює незахищені радості теперішнього дня. Я гадав: якщо побачу якогось стариґаня, в якого труситься голова, то втішатимусь тим, що в мене тремтять лише руки.

Фіаско! Величезне! Бо коли я побачив лисого старого з тремтячою головою, який, сидячи в ліжку, торсав беззубими яснами вмочений у воді кусень хліба, то мені чомусь не спало на думку, що в мене густа чуприна, тридцять три зуби, а навпаки, примарилося, ніби я помінявся з ним місцями і тепер сиджу в ліжку, відмовляючись від запропонованої медсестрою кави з молоком, і скрипучим фальцетом вимагаю вмоченого у воді хліба…

А коли на сусіднє ліжко поклали іншого дідка, якого о шостій ранку забрали до клозету і там забули, я почав розмірковувати, чи я так само терпляче — коли настане час — переноситиму ідіотичний гумор існування, який підсолоджує наші останні години, а чи після кількох годин перебування на унітазі підстрибну вгору й завию на повен голос?

Тож відвідини госпису не заспокоїли мене. Я не сміявся, ні, я — боявся. Людина, побачивши карикатуру на себе, спершу, либонь, радісно напне на обличчя м'яку лицемірну усмішку, а може, й засміється, та в самому осерді, в серці в неї відкриється малюсінька ранка. Хай так, я сміюся з себе, але не погоджуюся, щоб інші з мене сміялися. Панове, які живуть у лежачому положенні, мов карикатурки, поодинці чи гуртом підсміюються з мого прийдешнього.