Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
Аж тепер я зрозумів, що він поїхав з нами не випадково.
— Ви що, й справді хочете перейти в «Кварцсамоцвіт»?
— Є така думка.
— А візьмуть?
— Ви про мої ноги? — спитав жорстоко.— Три роки тому просився — відмовили. Саме через ноги. Як ти, мовляв, по горах ходитимеш. Тут он фізично здорові сезон не витримують, а ти ж каліка...
— Ну, який ви каліка! Дай боже здоровому за вами угнатись!
— А я тепер не з голими руками до них появлю-' я — золотце їм принесу,— мов і не почув мене Анатолій.
— Ви знайшли золото?
— Знайшов. На семитисячнику. Така акуратна медалька, на стрічці муаровій. За найскладніше стінне сходження. На всесоюзних зборах.
— Що ж ви не показали?!
— А навіщо вона вам? Для колекції вашої непридатна. Ви ж, наскільки мене не зраджує пам'ять, цікавитесь лише агатами.
Та його глузливий тон зараз на мене не діє.
— І ви підіймались на семитисячник? 3 вашими ногами?
— Було таке діло.
— То ви що, альпініст?
— Теж, здається, вгадали.
— Ви не образитесь, як я вас ще про щось запитаю ?
— На вас, Анатолію Андрійовичу? ІЦо ви! — Знову насміх у голосі. Ну, й колюча ж людина!
— Стоп своїх... ви коли позбулися? На семи-тисячникові?
— Ні, не на семитисячнику — одніс трохи нижче. На Ключевську. Є така сопочка на Камчатці, може, чували?
Чував! Хто не зна про Ключевську сопку — славетний вулкан на Камчатці!
— Ви що, жили на Камчатці? .
— На Камчатці не жив — на Камчатку свої стопи одвіз. Молодий був, дурний, от і здались вони зайвими... А чи не час нам трохи поспати? Врахуйте: Дроздов підніме усіх удосвіта.
Звісно що час. Але я ще довго не можу заснути: думаю про Анатолія.
Думаю про Анатолія. Весь час думаю про Анатолія. Хоч, здається, з часом ця думка потроху
меркне... Ні, навіть не думка, думку можна прогнати, забути, відмахнутись, врешті, від неї,— якийсь неспокій, глухий і постійно відчутний, як глибоко загнаний біль, що куди б не йшов, що б не робив, а він з тобою, він у тобі,— цей невідступний неспокій жив у мені й рік, і два: після спільної отієї мандрівки на Східний Памір.
І чим більше минало часу, тим дужче я проймався долею незвичайного цього чоловіка.
Більш-менш регулярно листувався з Анатолієм (переважно восени і взимку: з травня по листопад він зникав з Душанбе, бо таки влаштувався в «Кварцсамоцвіт» і дорвавсь до Зор-Бурулюку. А посилати туди листи — все одно, що за водою пускати). Я писав у Душанбе, й отримував акуратно відповіді, й уже знав про золотисті топази, й про скаполіти рідкісного фіолетового кольору, ікі дадуть сто очків фори всім аметистам у світі, про гранати, а це ж тільки початок, це ж іще й не копнули як слід, бо не доходять руки до всього: скидалось на те, що богиня Пандора таки й справді витрусила над Зор-Бурулюком якщо не всю свою скриню, то принаймні значну частину її — я уже знав, що Анатолій буквально за один сезон з рядового геолога виріс до старшого геолога партії, хоч, мабуть, не дуже того й прагнув, і, уявляючи, як він рушає щоденно в довжелезні маршрути свої, як долає крутизни й спуски, став човити себе на тому, що іноді пробую йти не всією ступнею, а лише на п’ятах. Десять, двадцять, тридцять кроків нарешті — і все, і далі не міг, так це ж по асфальту, по рівному! За кожним рядком, за кожним словом чергового мого листа стояло одне: як ви ходите? Ну як ви там ходите?
Я, звісно, не міг про це прямо писати, щоб не образити людину. Не дозволяв собі й натяку,
хоч увесь час думав про це. І мені часом здавалося, що в мене самого п’яти беруться водянками, пухирями кривавими...
А він писав бадьорі й дошкульні листи. Що от ви, білоручки, оранжерейні істоти, шаркуни паркетні, що ви знаєте про справжнє життя? І щоразу кликав до себе в гори.
Я довго не піддавався: боявсь, що порушаться всі мої плани. До того ж і лінощі, на відсутність яких я ніколи не мав причин скаржитись, звично нашіптували: куди ти поїдеш? Що ти забув на тому Памірі? Пригадай, як проклинав усе на світі, долаючи чергову скелю, як ледве не плакав, не знаючи, куди подітись од зашпорів, що крижаними кігтями вчепилися в серце. Пригадай побиті коліна, поламані нігті, порепану шкіру: всі памірські вавки, які ти зализував майже півроку! А хіба тобі не казали, що на Східному Памірі найменша в Радянському Союзі тривалість життя? То навіщо ж собі вкорочувати віку?