Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
П'ять діб адаптації під Хорогом, в Поршньові — тепер уже адміністративному центрі східнопамір-ських геологів, де вдень отакому, як я, можна здуріть від нудьги та безлюддя, рятували тільки вечори, коли спільний чайок-чиферок збирав докупи геологів, які звалювались майже щодня з високогірних перевалів, здичавілі, зарослі, як вепри, щетиною,— тут уже тільки наставляй вуха та слухай, хоч траплялися іноді такі мовчуни, що бий його геологічним молотком — слова не викрешеш! А потім знову літак, той же трудяга Як-40, що безстрашно злетів над самою річкою та й заходився здійснювати акробатичний політ до Мургаба: зліва скеля і справа скеля, і відстань між ними — на розмах крила, зачепиться — поминай, як звали, а ось попереду грізно вироста крутий лоб, що замкнув ущелину наглухо,— впиваєшся долонями в крісло: х-ху, здається, пронесло — Як, заклавши крутелезний віраж, так, що небо провалилось під ноги, проскакує той пекельний лобисько, ледь не черкнувшись черевом, і вже летить іншою, ще тіснішою ущелиною.
Господи, та невже не можна піднятись на якийсь там кілометр угору, щоб не виконувати ці смертельні трюки?
Виявляється, не можна. Літак і без цього досяг своєї стелі в розрідженому океані повітря. Аж тепер я здогадуюсь, чому так довго не було повітряного сполучення між Хорогом і Мургабом.
Продутий всіма на світі вітрами, Мургаб зустрів звичною пилюкою. Вітер жбурляв її в обличчя цілими пригорщами, гнав широкою вулицею, поміж одноповерхових будинків, закручував у мініатюрних смерчах, а по хідниках в яскравих платтях, в модельних черевичках, в наймодніших зачісках відважно походжали молодесенькі жінки прикордонників — з неодмінною коляскою кожна. Очевидно, немовля було тут такою ж необхідною деталлю туалету, як губна помада чи сумочка,— без немовляти просто було б непристойно появлятись на люди. Тож наші дівчата, похапцем вискочивши за щойно спечених лейтенантиків заміж, завезені на край світу, в першу чергу заводили немовля.
Намилувавшись вдосталь на відчайдушних отих жіночок, що топтали Памір з таким виглядом, наче під гострими каблучками кожної лежали хідники Ленінграда чи Києва, я спіймав нарешті попутну машину та й рушив уже знайомою дорогою на Зор-Бурулюк.
Де й прожив майже два місяці.
Тонка парусина намету, що й хвилини не знає спокою, розжарена рятувальниця-пічка, муркітли-вий чайник — замурзана добродушна істота, яка ніколи нас не підводила, повні кухлі гарячого чаю, конвульсійна лампочка, що то гасне, то знову спалахує під стукіт движка,— рідкісні вечори, з таким нетерпінням очікувані мною, коли ми з
Анатолієм лишаємося вдвох і ніхто вже не зайде до нас, не переб'є нашу розмову.
Так на чому ми зупинились? — запитує Анатолій щоразу, хоч, лукавий, сам добре пам'ятає, на чому.
Поки я гортаю блокнот, роздивляючись в непевному світлі свої квапливі каракулі, він присьорбує чай, час від часу витираючи обличчя і шию вишитим червоними півнями рушником. Українські ті півники вже не один рік мандрують за своїм непосидючим господарем.
Читаю останні записані фрази, Анатолій кива головою, одставля набік кухоль:
— То що, підемо далі?
І ми йдемо далі.
Потроху, з вечора в вечір, блокнот мій заповнюється. Не розлучаюся з ним ні вдень, ні вночі; так боюся його загубити, а коли полечу вже додому, то не засуну його ні в сумку, ані в рюкзак, а сховаю в кишеню. Вдома ж покладу в письмовий стіл, де він понад два роки й пролежить. І я згадуватиму про нього щоразу, сідаючи працювати. Але не діставатиму: ще не час, не пора, ще не визріло. А коли врешті засяду працювати над повістю і прочитаю записане, то з жахом відчую, що мені забракне деталей. Отих найдрібніших, найменш, на перший погляд, важливих, без яких неможливе справжнє письмо: це все одно, що вишивати рушник однією лиш голкою, без кольорових ниток.
У відчаї я зателефонував у Душанбе Анатолієві: чи не приїде він у відпустку на Україну? (Відпустка у нього, як у більшості геологів, завжди припадає на зиму).
Ні, не приїде: готуватиметься здавати кандидатський мінімум. Якщо я не заперечую, то може-мо зустрітись у Москві. Його викликають у «Кварцсамоцвіт».
— Якщо хочете помилуватись на московських дівчат, то беріть квиток на літак!
Він там, на Памірі, давно забув, що можна кудись добратися поїздом.
І я поспішив придбати квиток на Москву, хоч дівчата мене найменше цікавили. Вже зібравсь і за якихось п'ятнадцять хвилин мав їхати на вокзал, коли озвалась міжміська:
— Вас викликає Душанбе.
Анатолій!
— Ви придбали квиток на Москву?
— Взяв. А що? — В мене ворухнулась тривога.