Вершини

— Впиратиметесь в дно з боку течії. І не дивіться у воду. Дайте свій рюкзак.

Повісив попереду мій рюкзак, ступив, як був, у черевиках, у потік. Вода забурунилась, обтікаючи ноги, — Анатолій ішов, обережно промацуючи дно, перш ніж поставити ногу. Перебрався через один рукав, через другий, подолав і третій, махнув до мене рукою, щоб починав перебиратись і я. Скинув рюкзаки й сів роззуватись.

Я все ще стояв, вагаючись: мені не хотілося мочити черевики — запасних не мав. «Та що це я, справді, літо ж надворі! Перебреду босоніж!» Швиденько роззувся, повісив черевики на шию і, радіючи власній кмітливості, ступив у потік.

Те, що вчепилося одразу в мої босі ноги, можна було назвать чим завгодно, тільки не водою. Щось пружне, густе і таке крижане, що я ледь не задихнувся. Воно било в ноги, здираючи шкіру, а в мої зніжені, в мої м'якенькі підошви міського жителя й досвідченого лежня, що не знали досі нічого твердішого, окрім повстяних устілок, злорадно вп'ялося гостре каміння:

Сяк-так подолавши перший рукав, я довго витанцьовував на гарячій гальці, намагаючись хоч трохи зігрітися. А на мене ж чекало ще два рукави!

Третій подолав на останньому подихові. Ноги вже були не мої: дві крижини ступали по дну, люті зашпори докочувалися до самісінького серця. Здавалось, що вже й серце починає холонути і от-от зупиниться. Тремтячи, як у пропасниці, виклацуючи зубами так, що чутно було, мабуть, і в Душанбе, вибрався нарешті на берег й одразу ж упав, задерши ноги до сонця. Ладен був устромити в нього ноги свої по коліна.

— Чайку не хочете?

Він ще й питає!

Стогнучи, схлипуючи, вхопив алюмінієвий ку-

холь, став пити теплий чай, густий та солодкий, налитий з баклаги. А поруч вже тріщало невелике багаття — під чай, і Анатолій стежив, щоб я не заліз у вогонь з головою.

Почаювавши як слід, рушили наздоганяти своїх супутників. І з якою ж насолодою відчув я на своїх ногах вовняні теплі шкарпетки й сухі черевики!

Потрібний нам бічний сай виринув аж під вечір. Сонце вже встигло сховатися за гори, з покритих снігом верховин, що велично піднімались до неба, стікаючи стрімко донизу, подув холодний вітер. Щойно ми задихались од спеки, мріючи хоч про отакусіньку тінь, а тепер довелося поспіхом натягати светри й штормівки. Ще досить видно, але треба подбати про місце для ночівлі, бо знайти рівний майданчик тут не так легко. Врешті Анатолій, видершись на тридцятиметрову крутизну, всаджену валунами, що трималися на чесному слові, гукнув, щоб ми піднімались до нього, і ми подерлися вгору.