Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
Отак я роздумував, лежачи на м'якенькій канапі, отак вагався в своїй з усіма зручностями обставленій кімнаті, аж ось одного разу отримав уже не листа — посилку.
Урюк і кишмиш. Повен ящик кишмишу й урюку. Зверху ж невелика записка: «їжте, тільки обережніше, бо зламаєте зуба!» Отже, посилка з секретом; я уже знав, що за ягідка Анатолій. Заслав целофановою скатертиною стіл, став обережно висипати сушеницю.
Невеликий пакетик. І знову ж акуратно виведений напис: «Такі кристалики у вас на Хрещатику не валяються, правда ж?» Серце моє тьохнуло, я обережно розгорнув папір. Й обмер.
Там лежав, величиною з мізинець, кристал. Нереальний, фантастичний, знайдений не на нашій грішній землі, а на якійсь далекій планеті. Три кольори переливалися в ньому: зелений, блакитний, рожевий. Ніжні й чисті, як подих весни, і в такому гармонійному поєднанні, що його могла створити лише природа. Я ще не бачив нічого красивішого, я носився з тим кристаликом весь день, і мені часом здавалось, що й душа моя взялася святковими тими кольорами, а лягаючи спати, поклав його під подушку.
І всю ніч мені снились поліхромні турмаліни. Наче я їх збираю над річкою: величезні кристали такої краси досконалої, яка може лише наснитись.
А вранці, ще й очей не розплющивши, уже знав, що поїду. Що жодна сила в світі не втрима мене в Києві, як тільки там, у Душанбе, геологи вирушать у поле. Доведеться, звісно, повоювати з домашніми які щоразу допитуються, чому я так прагну звернути в'язи десь за п'ять тисяч кілометрів, а не на порозі рідного дому. Жінки лишаються жінками, і мтогутній поклик мисливця ніколи не пролуна у їхніх заземлених душах. Доведеться в тисячний раз давати обіцянку не кидатися вниз головою в кожну прірву, не стрибати в крижані потоки, не забиратись на семитисячники, не дратувати гадюк, а особливо ведмедів, що, облизуючись, чекатимуть на мене за кожною скелею, не піднімати нічого важкого. «Не забувай про свій радикуліт! І тобі вже не вісімнадцять років! І коли вже ти порозумнішаєш, горенько наше!..»
Мабуть що ніколи. Бо вже й квиток у кишені, й величезний за плечима рюкзак, і важкенна сумка в руці обвішаний, як ішак, я виходжу, похитуючись, на вулицю, де на мене чекає таксі, а в Борисполі авіалайнер нетерпляче посмикує крилами. Він перенесе мене за якісь чотири години в Душанбе. А в бічній кишені моїй, біля самого серця, як заповітна перепустка в рай, пригрівся маленький кристалик дивовижного весняного забарвлення.
Потім було Душанбе, з його майже тропічною спекотою (в розпалі ж літо!), з фантастичними ринками, де кавуни здіймаються горами, а дині стоять, як древньогрецькі амфори, тільки й того, що без ручок, де прямо на землі, на розстелених кошмах, сидять сивобороді аксакали, попиваючи зелений чай; з сонцем пропеченими вулицями й дзюркотливими ариками; з смаглявими жінками, в порівнянні з якими наші красуні здаються трохи вили-нялими; з гомоном таджицьким, російським, а часом і українським: йдуть отакі собі дві невигубні тітоньки, з клумаками за спинами, наче в себе в Лубнах, і всі гори їм, як то кажуть байдуже. Новітній цей Вавілон, у який перетворилися всі сучасні міста, оглушив, закрутив та й виштовхнув на одну з бічних вулиць, де в дрімотнім спокої поміж глинобитних стін та плескатих дахів застигли минулі століття...
А тоді знову аеропорт, і сум'ятлива посадка на літак, який безбожно затримався, тепер уже на Хорог, коли я, здавлений з усіх боків, пробкою проскочив через контрольний пункт, а рюкзак свій залишив по той бік, і сердиті контролерші ніяк не могли второпати, чому оцей громадянин, якому пощастило прорватися в аеросервісний рай, раптом, немов збожеволівши, став знову пробиватися в посадочне пекло. І напечена кабіна літака, в якій можна було й вола стушкувати; і знову ті ж сивобороді аксакали, поважні та незворушні, яких не здивуєш жодним літаком, бо все одно не піднімешся вище аллаха, і таджички, обсіяні дітьми, наче маком: в кожної — власний дитсадок; і рев працьовитий турбін, і хребти унизу, що підіймались все вище й вище, хизуючись один перед одним все пишнішими сніговими шапками, й глибокі долини з тоненькими стрічечками річок, і затужавіла синява неба, і все потужніший гул літака, що переростає часом у дзвін: гори вищі й вищі, і немає їм кінця-краю. Та ось хребти розступилися, мов розрубані навпіл гігантською сокирою, зблиснули води бурхливої річки, і ми стали обережно спускатися в долину, де поміж високими тополями заясніли акуратні будиночки: Хорог, адміністративне серце Східного Паміру, центр Гірсько-Бадахшанської автономної області.