Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
Поки ми піднімались, він уже розчистив майданчик, заходився лаштувати місце під вогнище. Віктор Микитович, звільнившись од рюкзака, подався донизу по воду, а ми з Григорієм Михайловичем збирали паліччя.
Потім, коли понадимали ліжники (намет, з огляду на ясне небо, вирішили не ставити) й розіслали спальні мішки, коли трохи пожували консервів й напились донесхочу, до знемоги гарячого чаю, довго сиділи коло багаття, не рухаючись, відчуваючи, як втома поступово стікає з натруджених тіл. Над нами вже сяяли неправдоподібно великі памірські зірки, далеке їхнє світло сіялось урочисто й спокійно, а чорні хребти, що звелися їм назустріч, дихали вічністю. Все, що досі хвилю-
вало нас і тривожило, що здавалося надзвичайно важливим, життєво необхідним, розчинилось у тиші, такій предковічно могутній, що всі клопоти наші здавалися смішними й нікчемними. Ми сиділи, завмерлі, відчуваючи, як тиша входить в наші тіла, наповнює серця наші й душі і щось поступово міняється в нас самих: ми неначе прилучались до вічності, до її першоджерел, давно нами загублених.
— Що ж, пора й спати,— наважився порушити тишу Віктор Микитович.— Ніхто більше чаю не хоче?
Ніхто не хотів — налилися по вінця.
— Тоді з вашого дозволу я доп'ю...
І тут Григорій Михайлович, вирішивши, що нам дуже нудно, наріпився на ніч почистити зуби:
— Вікторе Микитовичу, ви весь чай випили?
— Весь.
— А чим же я почищу зуби?
— А ви що, не можете потерпіти до ранку? — поцікавився Анатолій.— Цілуватись тут ні з ким...
— Анатолію Михайловичу, ви коли не розумієте, як для мене важливо почистити зуби, то краще помовчте!.. Вікторе Микитовичу, ви й справді весь чай випили?
— Випив. До краплі.
— Дивно, дивно...
Григорій Михайлович якусь хвилину стоїть, похитуючись на одній нозі (він завжди підбира одну ногу, коли почина, хвилюватись), потім схиляється над рюкзаком, щось дістає, йде на край урвища.
— Ви куди?
— Як куди? До річки, чистити зуби.
— Ви що, хочете собі в'язи звернути? — питає Анатолій сердито.— Нічого ж не видно!
— Але ж повинен я почистити зуби! —Голос уже лунає з провалля.
За якийсь час чуємо гуркіт, мов півтори обвалилось.
— Почистив! — лунає замогильний голос Анатолія. Він зривається й біжить до урвища.
— Посидьте, Анатолію Андрійовичу, тут,— стривожено каже Віктор Микитович і кидається слідом за Анатолієм.
Сидіти я, звісно, не міг. Підійшов на край урвища, став напружено вслухатись.
Чорно, мов залито смолою. Шумить глухо потік: ні крику, ні голосу. Думки, одна тривожніша іншої, забираються в голову, і починає верзтися таке, що я втрачаю рештки спокою.
Мені вже здається, що там не лишилось нікого живого.
Згадую про електричний ліхтарик, що лежить у рюкзаку.
Гарячково нишпорю, викидаючи все підряд, і мені здається, що мене хтось кличе. Звідти, з провалля. Намацую нарешті ліхтарик, біжу до урвища.
І тут до мене доносяться сердиті голоси. Все в мене обм'якає, непотрібний тепер ліхтарик безсило обвисає в руці.
— Щоб це було востаннє!
— Але ж повинен я почистити зуби!
— Я б вам почистив! Скільки вам пояснювати, що ви просто могли б тут розбитись! Кому були б потрібні ваші чисті зуби?
— Анатолію Михайловичу, як ви не розумієте, що я не можу заснути, не почистивши зуби!..
Першою виникає тонка постать Григорія Михайловича. Білий рушник у руці аніскільки не означає, що він скапітулював. Біс його зна, що за чоловік: в нього власні, абсолютно не сприйнятні уявлення про особисту безпеку. Затягни його на Джомолунгму — полізе серед ночі донизу, згадавши, що в нього нечищені зуби.
— Але ж ви й справді могли розбитись! — кажу йому, коли вже полягали.
Його аж підкинуло.
— Анатолію Андрійовичу, запам'ятайте: я ніколи не розіб'юсь! Якщо сам цього не захочу.— В ньому, мабуть, ще й досі кипить суперечка між Анатолієм і Кратом...
«А може, й справді? — ворушиться крамольна думка.— Може, вони, оці вчені, з іншого тіста й спечені?.. Для чогось же він вивчав філософію йогів, тібетські манускрипти. Поговорити з ним, послухати хоча б його космогонічну гіпотезу — голова іде обертом! Невже в оцієї ученої братії бере участь в мисленні не десята частина мозку, а значно більше? І для чого, навіщо ми все життя носимо отой мертвий капітал, не скориставшись ним жодного разу? Дух захоплює при одній лише думці, куди б сягнуло людство, коли б увімкнуло свій мозок на повну потужність!