Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
А може, ми просто не готові до цього? Може, суспільство, яке складалося б поспіль із геніїв, просто не в спромозі було б існувати? Й посередності не мейш необхідні, ніж генії? Адже й природа замішана вся на контрастах...»
Отакі думки приходять у голову. Не там, в районі Бартангу, в безіменному саю, над урвищем, де ледь не залишив свої зуби Григорій Михайлович, а за добрих півтисячі кілометрів, на порозі Східного Паміру. Гігантська скеля нависає над головою, і під нею не так легко заснути.
Ми так і не знайшли в тому саю турмалінів, хоч обнишпорили всі підозрілі місця. Обнишпо-рив, щоправда, в основному Анатолій: перепади в кілька сот метрів швидко остудили мою і Григорія Михайловича пошукову гарячку. Віктор Микитович, як гідрогеолог, теж намагався триматись потоку, лише Анатолій снував невтомною мурахою то вгору, то вниз, не знаючи втоми. І нам лишалося хіба що дивуватись: щойно ж був поруч, а за десяток хвилин уже ген угорі — видирається вперто на скелю. І коли він уже десь опівдні сказав, що турмалінами тут і не пахне, ми йому одразу ж повірили. Тим більш охоче повірили, що боліли вже й руки і дуже хотілося їсти.
— Турмаліни нас ждуть в Зор-Бурулюку,— сказав Анатолій, присьорбуючи заварений чаєм окріп, туге худорляве обличчя його дихало такою непоборною вірою в той Зор-Бурулюк, що ніхто з нас не посмів висловити сумнів.
Зор-Бурулюк! Недоступний ще так недавно район, біла пляма на геологічній карті Паміру. Де долини піднесені на височінь Ельбрусу, а по п'ятитисячниках запросто ходять місцеві таджики, пасучи яків, цих на диво пристосованих до високогір'я тварин. Де дороговказами служать роги архарів, закручені в могутні спіралі, а до зірок часом ближче, аніж до вогнів рідного міста. Де й досі не присипались сліди від копит древніх караванів, що місяцями мандрували поміж суворими горами, везучи екзотичні товари з таємничої імперії хінів. Де в кілометровій прямовисній стіні чорніє величезна печера, в якій, за переказами, один з ханів-розбійників сховав своє незліченне багатство: срібло й золото, дорогоцінне каміння і ювелірні вироби, здатні потіснити найкоштовніші зібрання всесвітньовідомих музеїв. Кілька днів і ночей забивали мулів та коней і прикладали до кам'яної стіни великі шматки паруючого м’яса.
Схоплене лютим морозом, воно намертво прикипало до скелі: так зводилась найдивовижніша в світі драбина, по якій потім і занесли до неприступної печери награбовані коштовності.
Гора та височіє досі, і печера у ній чорніє так само, як і століття тому. Тільки не тоненька стежина, протоптана копитами мулів та коней, а добре накатана дорога огинає ту гору. І як же було не вилізти з машини та, задираючи голову, не роздивлятись загадковий отвір! Він здавався нам знизу завбільшки з тарілку, хоч ми уже знали, що туди запросто могла б проїхати вантажна машина.
Моторошно було дивитись на неприступну крутизну, а ще моторошніше уявляти фантастичну драбину з примерзлого м'яса і мурашині фігури на ній, що, виконуючи волю грізного володаря свого, вперто видиралися вгору. Я, може, й не повірив би в той стародавній переказ, коли б не бачив на власні очі оврінги, що подекуди ще збереглись на Памірі. В найдикіших саях, в найнеприступніших місцях, де найтонша стежина обривається над грізним потоком і попереду лише скелі, прямовисно піднесені вгору, де не проповзти навіть мурасі, не те що людині, місцеві таджики прокладають оврінги. Знаходять в скелі ледь помітні тріщини і в тріщини ті забивають кілки. Кілок за кілком, кілок за кілком, все вище й вище, на запаморочливу крутизну: зірвешся — тричі помреш, поки долетиш до землі чи води. А потім кілки ті переплітаються гіллям, вимощуються старанно підібраними кам'яними плитами — й оврінг готовий. Вузенький, шириною в десяток сантиметрів серпантин — пекельна спо-руда, придатна лише для тих, хто народився в горах. Навіть альпіністи, розповідав Анатолій, бояться ступити одразу на хистку цю споруду, навіть вони бліднуть і припадають до скелі, коли під ногами, над бездонною прірвою, раптом заворушиться плита чи затріщить, прогинаючись, хтозна й коли забитий кілок, а ти нічим не застрахований: лише скеля і під ногами бездонна прірва.
А вони, гірські таджики, снують отією диявольською спорудою з таким виглядом, наче у них під ногами душанбинський асфальт. Мені одного разу аж недобре стало, коли я побачив таджика, який не тільки сам йшов оврінгом, а й ніс на плечах малюка...