Називай мене Мері...

Своїм оригінальним прізвищем судмедексперт пишався.

Гліб Ярило був чи не найстарішим працівником їхнього управління й на пенсію не збирався. Зразковому сім’янинові, батькові трьох донечок, чоловікові, який завжди говорив тихо, навіть коли сварився, в правоохоронних органах вистачало всього й завжди. Ярило ніколи не нарікав на платню, а якщо й скаржився, то на технічну відсталість відділу. Начальство намагалося втекти від експерта, щойно він зринав у полі зору. А той мав властивість з’являтися там і тоді, де на нього та його нарікання чекали найменше. Криміналіст дуже любив процедурні поліцейські серіали, де висновки робилися лише після того, як своє слово скаже експерт, і кивав на показане в фільмах обладнання.

Зрештою, керівництво час від часу вибивало десь кошти, аби модернізувати Ярилові робоче місце. Тому до їхнього відділу стукалися з інших, експерт сопів, червонів, бубонів, та не відмовляв майже ніколи. Тож завжди був завалений роботою, і заради якісних висновків усім доводилося займати чергу й набиратися терпіння. А оскільки його прізвище в дохристиянські часи було власним іменем Бога Сонця, криміналіста називали Сонечком в очі й позаочі. На що він не ображався, навпаки — посміхався приязно.

Не кожного за життя визнають Богом.

Хай навіть непрямо.

— Твоя кров? — рудий зиркнув на шприц. — У чому фокус?

— Я не пив учора. Ковток не рахується.

— У квартирі знайшли майже повну пляшку віскі. Не схоже на тебе, згоден.

— Вимкнуло, як випив води. Звичайної водички, Артемоне. Сам купив, а пляшка нудьгувала на кухні. Дівчина спершу спитала, чи не хочу пити. Потім сама встала, сходила й принесла.

— Чимось оглушила, думаєш?

— Не бачу інших варіантів, — Кобзар говорив твердо. — Хай би якою була гидота, — вона ще має лишитися в крові. Наше Сонечко все виявить. І після того буду готовий здатися.

— Поясни.

— Матиму на руках висновки одного з кращих київських криміналістів. Я ж не сам себе накачав. Пляшка води на кухні була?

— Наче там і лишилася. Тільки, Лилику, вона порожня була. Валялася під мийкою.

Олег гмукнув.

— Як ти хотів, старичок. Зуб даю, Мері вилила решту. Але ж для Ярила вистачить і крапель, навіть мікроскопічних залишків на денці. Дуйте до мене, беріть понятих, вилучайте пляшку, пакуйте і алюром до Сонечка. Що далі буде, ти вже знаєш. Складеться цікава картинка, — він докурив, облизнув сухі губи. — Мері з якогось дива напрошується до мене додому. Потім підсипає мені щось у воду. Чому не у віскі — питання, та не першого ряду. Коли мене вимикає, вона впускає до мене з вулиці когось, хто намовив її так вчинити. І цей тип убиває її. Причому, Артемоне, ти сам щойно сказав: спосіб убивства лягає в серію, про яку відомо обмеженій кількості осіб. Тож ризикнемо припустити — Мері для чогось виконувала вказівки або того самого психа-вбивці, або — того, хто знає маньяка та його методи, — він видихнув. — Далі твоя пані Холод хай розбирається сама.

Головко пошкріб потилицю.

— Логічно. Тільки...

— Щось не так?

— Шприц. Як я оформлю його? Як поясню, де і за яких обставин узяв твою кров? До того ж треба буде ще довести, що кров твоя. Мороки багато.

— Слідство — завжди морока.

— Хід думок у тебе правильний, — міркував Артем, пропустивши Кобзареву репліку повз вуха. — Проте діяти слід трошки інакше.

— Як?

Вони саме перейшли парк і наближалися до місця, де Олег лишив свою машину.

— Не така послідовність, — Головко взяв шприц, поклав собі в кишеню, застебнув. — Спершу ти мені здаєшся. Потім я передаю тебе Вірі Холод. Їй ти розказуєш те, що зараз повідав мені. Аж потому вона призначає експертизу. Ярило добре тебе знає, ще краще ставиться, зробить усе поза всякими своїми чергами. До вечора матимеш легальний, законний висновок. У кращому випадку переночуєш у камері, сам. Далі вже проходитимеш у справі свідком, — рудий розвів руками, на обличчі з’явився знайомий Олегові дитячий вираз. — Ну, не бачу іншого виходу, Лилику. Хоч убий.

— Та потрібен ти... — Кобзар тицьнув його кулаком у плече. — Вбивати ще.

Хотів далі говорити, бо Головко не знає про ранкове повідомлення, послане з невизначеного номера.

— Слухай, а як ти дізнався...

Враз завмер.

Через Артемове плече зачепив білу патрульну машину, яка завертала з проспекту й сунула в їхній бік.

— Ти чого? — рудий зиркнув здивовано, перехопив погляд, теж побачив поліцейських.

І раптом день розірвав постріл.