Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
— Та мені яка різниця...
— Для довідки, — суворо відказала Тітонька Сова. — Ви ж з поліції.
— А не з політики, — підхопила Віра, народивши кострубатий каламбур. — Мене мало обходить, на чому та з ким ця ваша «ТПФ» робить гроші. Мені так чи інак нічого з них не перепаде. Отже, благодійний фонд «Ольвія». Троє дівчат з окупованого Донбасу, які в різний час зверталися до вас по допомогу. В чому вона полягає, до речі?
У голосі хазяйки кабінету почулися ніякові нотки.
— Ну, як то кажуть... — знову уважно роздивилася кінчики нігтів, — Чародіїв не існує, чудес ми тут не робимо. Про нас знають всюди, де є служби по роботі з внутрішніми переселенцями. Звісно, люди йдуть сюди з надією вирішити свої проблеми раз і назавжди. Не лише сюди, ви ж розумієте.
— Ближче до діла, будь ласка, — аж тепер Віра повільно розмішала цукор ложечкою. — Чим допомагаєте?
— Реєструємо кожного. Фотографуємо тут же. До речі, зверніть увагу на якість фото цих дівчат.
— Це має аж таке значення?
— Для нас — так. Їх робить син нашого спонсора, Андрій. Чудовий, оригінальний, своєрідний фотохудожник. Витрачає час на таке, не гребує.
— Мило з його боку. Андрія цікавлять лише молоді відвідувачки?
— Не треба іронії. Хоча... Ваше право, — вона махнула рукою, даючи зрозуміти Вірі її власну безнадійність. — Все заносимо в базу даних, котра є у відкритому доступі. До речі, Верига-молодший не просто фотограф.
— Як це?
— Фотохудожник. Відчуйте різницю. Ну, серед дівчат заразом шукає моделей. Запрошує на сесії, ще й гроші платить. Злочин?
— Ні.
— Дякую. Хоч щось у нас не злочин, — вона стисла губи, перевела на іншу тему. — Людина, яка до нас звертається, отримує одноразову фінансову допомогу незалежно від віку. Й не має значення, робив фото Андрій чи наша офісна працівниця. Власне, тут витрати закриває, як розумієте, наш спонсор.
— Яка сума?
— Три тисячі гривень.
— Не густо.
— Скажіть це матері двох дітей, яка там, — знову кивок за вікно, — залишила все. — Вона заговорила жорсткіше, вже не виправдовувалася, а мовби викладала правила поведінки на своїй території. — Ми не надаємо житла, але даємо адреси, де в принципі готові прийняти бездомних. Умови, як то кажуть, посередні. Зате дах над головою, є куди повернутися з роботи. А роботу ми так само пропонуємо — маємо контакти з різними службами, котрі допомагають з працевлаштуванням. Хто хоче — той працює. Кого не влаштовує — шукайте кращий варіант або чекайте.
— З моря погоди?
— Навіщо ви так? — Тітонька Сова похитала головою. — Всі дані, зібрані тут, розсилаються рекрутерам. Кожен, хто до нас приходить, зазначає в анкеті фах. Або — якої роботи хотів би. Ми моніторимо ринок праці, пропонуємо кандидатів. Час від часу комусь щастить.
Віра допила вистиглу каву одним великим ковтком.
— Непогано ви тут влаштувалися.
— Це ви про що?
— Та ось про все це, — вона обвела рукою перероблений з кімнати кабінет. — Багатий дядя дає зарплату, відкупається прийнятними для себе сумами й гордий із власної рятівної місії. Ви, Тетяно, по суті своїй посередницька контора. Благодійність — оті самі три тисячі в одні руки. Дев’яносто три євро. І під офісом черг нема, за ці гроші не б’ються. Значить, не так уже й широко відомо про «Ольвію». Знати б, що тут кожному біженцю гроші дають, навіть раз, не більше — винесли б двері й вікна і каменя на камені не лишили б, хіба ні? — наразившись на вороже мовчання, щільно стулила губи, тепер теж говорила жорстко: — Не візьму гріх на душу. Не казатиму, що ваша «Ольвія» — чиєсь гарне прикриття.
— І що ж прикриваємо?
— Поки не знаю. Але якщо дізнаюся й зможу довести — сюди прийдуть інші люди. Поки працюйте, як завжди.
— Коли так, вам, мабуть, краще переговорити з Веригою.
— А це хто?
— Голова правління групи «ТПФ». Верига Анатолій Євгенович.
— Ага. Тато вашого позаштатного фотографа-волонтера, Вериги-молодшого.
Тітонька Сова зітхнула й похитала головою.
— Це стосовно незрозуміло якого прикриття. Я зверталася до різних багатих та впливових. Відгукнувся лише він. За вашою поліцейською логікою, міг мати в цьому всьому, — тепер настала її черга обводити кімнату рукою, — свій лихий інтерес. Ми ж, як ви, Віро Павлівно, мудро здогадалися, лише посередницька контора.
Відсунула порожню чашку на середину столу, підвелася.
— Неодмінно знайду час та познайомлюся з паном Веригою. Нагадаю, що лише в Києві десятки подібних благодійних фондів, створених для підтримки тих, хто тікає від війни. І зауважу: лише ті, хто звертається до закладеної ним «Ольвії», зникають, аби знайтися мертвими й скаліченими.
Тітонька Сова не підвелася — рвучко підскочила.
— Не пересмикуйте! Це гра з фактами! Підганяєте задачку під відому тільки вам відповідь!
— Я лише озвучила очевидне, — спокійно сказала Віра.
Й подумала тоді: один-нуль.
5
А потім з’явилися й дані про всіх трьох жертв.
Жодна не збрехала, заповнюючи анкету в «Ольвії».
Номер перший: Наталя Малахова. Двадцять один рік, з Єнакієво. Вдома лишилися батьки. Вчилася у Донецькому університеті, економічний факультет. Не закінчила, після виїзду не пішла в жоден інший навчальний заклад. Забралася геть, бо її місцевий наречений подався в ополченці і його вбили свої ж — сварка на ґрунті мародерства, не так поділили здобич.
Номер другий: Галина Чуднівська, двадцять три, Дебальцеве. Їхній будинок розбомбили взимку дві тисячі п’ятнадцятого. Батьки і старший брат подалися до родичів у Курську область. Дівчина працювала офіціанткою в місцевому кафе, після захоплення міста вирішила триматися там далі, бо її місце роботи дивом уціліло. Чому раптом втекла, чому не до своїх, а в Київ — хто-зна.
Номер третій: Людмила Токмакова, двадцять два, Донецьк. Співала в ресторані, жила в місті й непогано як на нинішні обставини заробляла. Потім виник якийсь конфлікт, його природу не уточнили, та Вірі воно й не треба. Важливіше знати: дівчина тікала, в чому була, рятуючи власне життя. А маму й батька за кілька днів забрали кудись люди в камуфляжі, після чого родичі й сусіди їх не бачили.
Переваривши відомості, Віра знайшла відповідь, чому жодну з трьох дівчат ніхто не шукав. Кожна вказала контактний телефон, та лише Галя Чуднівська додала адресу, за якою мешкала. Вже перевірили, там жила її подружка з бойфрендом, дівчина кантувалася на кухонній підлозі зо два місяці, потому похвалилася — зніматимуть із кимось там квартиру гуртом, забрала скромні пожитки й більше про себе не нагадувала. А подружка мала свого життя по вінця, аби озиватися до Галі. Яка встигла набриднути, бо третя ж зайва.
Кожна жертва виживала сама, по можливості ні за кого не тримаючись і не скиглячи.
Ох, як же Вірі Холод це знайомо.
Донбаські характери, так гартувалася сталь.
Розірвані зв’язки з домом. І нових катма.
Зникни кожна така людина — не помітить ніхто.
Що далі Віра жила з цим, то більше переконувалася: вбивця, хоч би ким він був, кожен свій вибір робив не випадково. Чудово знав — найближчим часом за жодною з дівчат не шукатимуть і напевне не плакатимуть. А це означає: він навмисне обирав дівчат, котрі втекли від війни. Яких носило, мов перекотиполе.
Готових піти до всякого, хто обнадіє допомогою.
Зненавиділа ще сильніше, хоч навряд таке можливо.
Незважаючи на з’ясовані обставини, слідство товклося на місці.
Аж поки у лютому не знайшовся ще один труп.
Усе те саме. А скинули його вже без особливих фантазій: у чагарях біля ставів, поруч із Московським мостом.
Віра думала недовго. Відразу особисто навідалася в «Ольвію», де зустріла неприязну Тітоньку Сову, котра почала з дивної погрози викликати на неї поліцію. Зрозумівши ляп, скоренько виправилася, гукнувши кремезного охоронця в хакі з великим фірмовим шевроном на рукаві та грудях. Холод зауважила варту й у свій перший прихід, та знизала плечами: зараз приватна сторожа стоїть навіть у житлових будинках. Тепер же запам’ятала назву «Яструб», виконану в наближеній до готики манері.