Називай мене Мері...

Кобзар не зафіксував моменту, відколи громадянин Донцов раптом перестав цікавити карний розшук. На момент, коли їх звела доля, Вампір сам уже нічого не робив. Лиш отримував щомісячні надходження від тих, хто крутив бізнес різного ступеню законності під його патронатом та наглядом.

А якось з Дарницького каналу виловили труп Вані Золотого, останнього з могикан ще того, старого київського криміналу.

Убитий давно облизувався на ринок «Юність», де Вампір мав, як сам казав, контрольний пакет акцій. Там завжди був справжній Клондайк, через торговельні точки прокручувалися й відмивалися, без перебільшення, мільйони. Золотого як ветерана давно відтерли на маргінеси, а він не бажав лишатися осторонь. Війна за ринок була для нього справою честі: затявся показати всім молодим, що старі вовки не здаються, кусаються боляче і з ними слід рахуватися. Вампіра не любив, бо вважав вискочкою — надто швидко піднявся над людьми з зеленого голомозого бандюка. Почуття були взаємними.

Тож коли Ваню з проваленою головою витягали з холодної брудної води, не було жодних сумнівів, хто міг докласти до цього руку й кому вигідна його смерть.

На Вампіра тоді кинули оперативну групу, навмисне зібрану з усіх київських управ, окрім Дарницької. Вона не без підстав вважалася вотчиною Донцова, де начальство й навіть середня ланка харчувалися з його руки. Набирали оперів із досвідом, так Кобзар потрапив туди. Розробка забрала три місяці, після чого міліція провела блискучу операцію, затримавши Вампіра й відправивши його відразу «до Лук’яна»[3]. Там йому велося добре, вся «крита» знала, що везуть поважну й шановану людину, на нього чекав максимально можливий за ґратами рівень комфорту.

Але далі справа загрузла.

Ніхто не сподівався, що битий та кручений Донцов отак легко зізнається. Проте історія не трималася купи, бо Вампір мав справжнє алібі. Бажання ізолювати його від суспільства років щонайменше на десять було навіть у тих, хто довший час прикривав його. Серед бажаючих згадувалися не лише відомі в міліцейських колах прізвища, а й імена політиків та бізнесменів, яких всує згадували в пресі та в телевізійних новинах.

На очах відбувався класичний, можна сказати — зразково-показовий злив. Вчорашні партнери здавали Вампіра, як вторсировину, він мав для них саме таке значення. І Кобзареві до цього всього було найменше діла. Аби раптом, перевіряючи інформацію, справді не добув залізні, неопалимі докази, що підтверджували алібі підозрюваного на момент скоєння злочину.

Звісно, такий висновок не знайшов підтримки в керівництва. Олегові нагадали: група свою справу зробила й розформована, а він займається чорт знає чим. Не маючи вже жодних повноважень, Кобзар затявся: йому так само не подобається громадянин Донцов, по ньому давно плаче в’язниця. Проте в даному випадку справжній убивця гуляє на волі й хтозна, як скоро себе проявить. У відповідь почув залізний аргумент: Вампір має статус, який дозволяє не бруднити рук самому. Наказав — і нема Вані Золотого. На що Олег уперто відповідав: громадянин Донцов — професійний злочинець, він конфліктує з законом уже другий десяток років. Тому має клепку. І не велить стріляти в того, з ким має всім відомий затяжний конфлікт.

Тим більше, що Кобзар мав на руках інші висновки.

Від Вані Золотого розбігалися люди, бо в нього вже не ставало пороху зберігати вплив. Не мав жодних шансів перемогти Вампіра та його невеличку, але міцну імперію. Старший злодій не заважав молодшому, хай різниця між ними якихось дванадцять років. Донцов не бачив у ньому серйозного противника, і це було підтверджено багатьма свідками.

Зрештою з’ясувалося: вбили Золотого двоє зовсім відморожених, ще й не місцевих наркоманів. Ваня на свою голову вирішив прогулятися вздовж каналу пізно ввечері, бо останнім часом погано спав. Парочка з пістолетом наразилася на нього як на випадкового, гарно вдягненого перехожого. До того вони вже встигли пограбувати кілька нічних маркетів, тож куражу й власної дурі вистачало. Не могли подумати, що дід полізе битися, навіть намагалися хором подати свої дії як необхідну оборону. Хто спалив їх, чому за обома довелося їхати аж до Харкова — Кобзар не знав. Напевне мала місце класична для карного розшуку ситуація, коли зловлений на гарячому викладав на допитах усе, що десь чув та бачив, торгуючись за пом’якшення. Можливо, інформації про застреленого в Києві старого злодія міліція повірила не відразу, перевіряли багато разів, та все ж зійшлося.

Вампір вийшов на волю.

А за деякий час Олегові подзвонили, переказали вітання від Леоніда Григоровича й ввічливо попросили приділити йому трошки уваги. Вампір був сама елегантність, широко не гуляв, посиділи за пляшкою текіли, потринділи за життя. Так Кобзар дізнався, що може в разі чого запросто звертатися до громадянина Донцова.

— Ти хто завгодно, Лилику, тільки не сука, — сказав Вампір, прощаючись. — Іншому насрать би. Ти тоді затявся.

— Промовчу, — відповів тоді Олег. — Навряд ти мене послухаєш і підеш на пенсію. Не тепер, так пізніше закриють.

— Як закриють — так і випустять. Хоча перехвалив, язицюра в тебе дурний.