Називай мене Мері...

6

БІЖИ.

Ні про що не думав більше, інших варіантів не бачив. Натягнув, що першим узяв, мовби на автопілоті запхав до кишені куртки паспорт. Усередині, мов у гаманці, лежало чотири тисячі готівкою. Ще приблизно стільки ж на картці — все багатство. Уже на виході завмер, розвернувся, хапнув ноутбук.

Двері потягнув, зачиняючи автоматично.

Уже в машині, поклавши комп’ютер поруч і запустивши мотор, Кобзар подивився крізь лобове скло й спершу подумав, потім — сказав голосно:

— Ну, і куди?

У голові ще шуміло, світ хитався перед очима, й Олег враз вирішив — гори воно все, ні в чому ж не винен, повернуся й дочекаюся... Миттю нове питання: кого? Хто приїде і, що важливіше, за чиїм викликом. Незнайомець, котрий кинув повідомлення й звелів тікати, напевне знає про жіночий труп у його квартирі. Отже, знає також — Кобзар ні до чого, але загребуть того, хто сидить біля мертвого тіла. Сам зробив би це найперше, аби служив зараз у розшуку. Та й коли працював, не бачив більш ідеальної ситуації, ніж затримання людини на місці скоєння злочину.

Винний-невинний — слідство розбереться, суд вирішить.

А в тюрму не хотілося. Бо не матиме слідство інших версій та інших кандидатів. Так було, так є і ще довго буде.

Але ж вони з Мері були тільки вдвох!

Тепер, бач, є третій.

Який точно знає більше, ніж Кобзар і всі разом узяті, хай би хто виїхав сюди.

Повернув ключ, натиснув педаль газу. Рушив неквапом, не стартуючи, не привертаючи уваги. Як міг спокійно, впевнено відкотив від свого парадного, затим вирулив з двору. Розкрутившись на знайомому п’ятачку між будинками, подався за ріг сусіднього. Там пригальмував, поплескав руками по керму, кусаючи губи й знову дивлячись просто себе.

Вийшов, легенько клацнувши дверцятами.

Зробивши невеличкий гак дворами, Олег перейшов вулицю, опинившись навпроти власного будинку. Зупинився поряд з кіоском із пивом, цигарками, чіпсами та іншими товарами першої необхідності їхнього незаможного району. Важливіше — тут, як майже в кожному такому кіоскові, поставили кавову машину. Купивши порцію еспресо в картонному стаканчику, Кобзар став так, аби кіоск прикривав. Закуривши, потягнув напій.

Чекати довго не довелося.

Ще не допив, як у двір увірвалася поліцейська машина. За нею — ще одна, оперативна. Коли копи й опери вже вийшли, з протилежного боку, ревучи сиреною, нагодилася «швидка».

Ані патрульні у формі, ані менти в цивільному кругом себе не роздивлялися. Хоч Олег трохи зашифрувався, та шанс потрапити в поле їхнього зору залишався. Він же побачив зі свого пункту спостереження Головка — той так само міг уздріти старого друга.

Щойно поліцейські зникли в парадному, Олег позадкував, відступаючи.

Допитий стаканчик і майже докурену цигарку жбурнув у картонну коробку, прилаштовану тут під смітник. Не влучив, знизав плечами, подався назад до машини. Вже коли сідав за кермо, почув сигнал мобільника. Глянув — висвітився телефон Головка. Ну правильно: знайшовши у квартирі труп, треба шукати господаря. Подзвонити найпростіше. Ще краще, аби Кобзар зараз відповів, спокійно поговоривши з Артемом й навіть одумався, вернувся додому, здався йому особисто.

Після третього дзвінка Олег натиснув відбій.

Не чекаючи повтору, вимкнув телефон. Потім розкрив корпус, від’єднав батарею, вийняв картку. Кинув цей мотлох поруч із ноутбуком.

Нарешті рушив, тепер уже газонувши з місця.

Якийсь час кружляв без жодної мети, не маючи плану дій та намагаючись знайти причину памороку. Згадавши — вперше за тривалий час повноцінно заснув без солідної дози спиртного, змусив мозок трохи порипіти, покрутивши потрібні коліщатка. Далі поїхав уже впевненіше, згадавши, де в окрузі найближча аптека. Там купив одноразовий шприц та упаковку активованого вугілля. Побачивши в залі кулер із водою, хотів ковтнути таблетки просто тут, на місці. Глянувши на шприц, стримався, повернувся в машину.