Називай мене Мері...

Сигналу заспокоїтися не було.

Алабай вишкірився, загарчав уже сміливіше.

З прибудови неквапом вийшли один за одним троє бійців. Вампір далі стояв незворушно, і трійця розійшлася двором, ставши бойовим порядком. Вони чекали сигналу, аби разом із собакою-сторожем кинутися на одного, дарма, що беззбройного й з вигляду — змученого, не готового навіть для порядку опиратися.

— Для чого цирк? — спитав Кобзар, не зводячи погляду з алабая.

— А для чого взагалі придумали цирк? — у тон відповів Вампір. — Розвага.

— Ну, народ ходить, аби побачити клоунів. Дресировані звірі якось не гріють. Знаєш, як обов’язковий доважок до блазнів. Тому хай твої руді займуться чимось кориснішим, ніж виходити троє на одного.

Навмисне говорив голосно. Бійці мусили його почути. І почули — зачепив бічним зором, як один, схожий на молоду мавпу, нервово потягнувся туди, де тримав зброю.

— Тест на хамство, га, Лилику?

— Вважай, пройшов успішно. Кажи, які в тебе тут тести. Для чого спускаєш на мене собак?

— Я? — Вампір тицьнув себе пальцем у груди. — Аби хотів, тебе б тут уже рвали на клапті. Мені досить сказати ось Гобі, — кивнув на собаку, — заповітне слово.

— Гобі? Наче така пустеля є...

— Гобі — це Гоблін, — спокійно пояснив Вампір.

— Ти назвав пса Гобліном?

— Глянь, на кого схожий. Придумай інакше.

— Нехай, чорт із ним. Твій песик. Як хочеш, так і кличеш. Зараз ти показав, хто тут хазяїн, — зітхнув Олег. — Ніби я сам не знав. Тепер хай мене справді рвуть. Як ні — поговоримо, для цього приїхав.

— А тебе кликали сюди? — підніс голос Вампір.

— Ти щойно питав.

— А зараз ти скажеш, аби чули люди! Бо інакше я не поясню своїм, що тут робить мужик, якого шукають менти за вбивство якоїсь дівки! В тебе земля під ногами горить, Лилику! І ти хочеш тут усе запалити!

— Мені нема, куди більше йти.

— Так чому ти вирішив, що до мене можна після всього?

Донцов уже ледь перекрикував лютий собачий гавкіт. Пес не кинувся в атаку, бо досі не отримав на те дозволу. З тієї ж причини на своїх місцях лишалися бійці.

— Мені здавалося, в нас усе рівно.

— Мені теж. Зараз ти стратив.

— Значить, я тебе погано зрозумів. Ну, твої слова тоді. Коли казав, аби я заходив у разі чого.

— Я погано пояснив, — вишкірився Вампір, вперше з моменту зустрічі показавши знамениті кутні ікла. — Тут завжди підставлять плече, якщо матимеш проблеми з баблом. Благодійний фонд для тебе відкритий, хоч бочка не бездонна.

— Коли я жебрав?

— Ніхто тебе злиднем не вважає. Але хіба не було кілька разів, що тебе вантажили в машину після посиденьок, а в кишені знаходив пару сотень баксів? Не подачка, на реабілітацію. Брав і мовчав, хіба ні?

— Хотів повернути.

— Ой, Лилику. Критичні дні в нашого брата-мужика трапляються навіть частіше, ніж у бабів.

Або Кобзареві здалося, або Вампір потроху міняв гнів на милість.

Злий та добрий поліцейський у одній особі.

— Що ще мені можна було?

— Та любе. Вирішу все, крім проблем із ментами.

— Прошу пробачення, громадянине Донцов, але ви мали такі самі проблеми. І хтось із присутніх їх розв’язав. Чи ні?

Вампір сховав ікла.

Махнув і кивнув водночас.

Схожий на молоду мавпу спокійно взяв алабая за нашийник, відвів углиб двору, до закапелку між будинком та сауною. Двоє інших, ніби нічого не сталося, повернулися, звідки вийшли. Враз стало тихо, але від того — не спокійно.

— Ходи, — Вампір показав на невеличкий, міцно збитий дерев’яний сарайчик, сам рушив першим.

Усередині, крім широкого, придатного для будь-яких робіт верстата з прикрученими лещатами, були полички з розкладеним інструментом. Біля протилежної стіни примостився старий, радянської моделі диван-«книжка». Його накривав вибитий гуцульський ліжник, з тієї сувенірної продукції, яку продають вздовж головних трас разом із дерев’яними масажерами, качалками й кухонними дошками. Більше тут меблів не було, і Вампір примостився біля верстата, спершись на нього. Кобзар же прикипів поглядом до дивана — аж тепер відчув, як вимотав цей дивний день. Він уже втратив усе, що мав, бо не міг повернутися в барліг, лишив на вулиці машину, в ній — ноутбук. Все майно на ньому, у кишені — паспорт, а гроші — сльози.

Без дозволу сів.

Наче хто штовхнув, притиснув: повалився на спину, розкинув руки, заплющив очі. Голова паморочилася, тіло трусило, мовби від п’ят до маківки пустили струм. Хтось наче ватою вуха заліпив, і Вампірові слова пробивалися крізь заглушки:

— Отак, правильно. Лежи і слухай. Ти, Лилику, не вмикай героя. Не відмазав ти мене від цугундера тоді, зрозумій. Я не вбивав Золотого. Ти зробив свою роботу, довівши це. А толкова робота — не подвиг. До того ж мене все одно закрили, знову не за хрін собачий. Нічого я тобі не винен, нічим не зобов’язаний. Хороше ставлення в наш час це немало, погодься.

Кобзар розклепив повіки. Перед ним уже нічого не стрибало й не хилиталося. Прикрив очі долонею, запитав:

— Цькувати собаками — хороше ставлення?