Називай мене Мері...

7

Приїхав на п’ятнадцять хвилин раніше.

Знайшов місце для машини поруч із хідником біля парку, подався до умовленого місця зустрічі. Але не маячив, став далі, між дерев, закурив і почав уважно, ретельно сканувати поглядом територію. Тут, як зазвичай, прогулювалися нечисленні о цій порі парочки, квапливо йшли алеями у своїх справах перехожі, постійно розмовляючи на ходу по телефону або бубонячи в простір, перед собою, тримаючи у вухах гарнітури. З ними розминалися собачники, мами з дитячими візочками, місцеві алкоголіки — без них ніяк, вони тепер усюди.

Олег ще не забув передвоєнні часи, коли вуличні пияки раптом зникли, мов корова язиком злизала. Звісно, десь вони були, однак ховалися від людських очей. Та останнім часом знову поводилися нахабно, навіть виклично, облаштовуючи лавки під міні-бари серед білого дня й не зважаючи на ймовірну появу поліції.

Повз одну таку парочку саме проходив Артем Головко.

Поки рудий тупцяв на вказаному п’ятачку, нервово позираючи на годинник, Олег не спішив виходити з укриття. Взяв ще трохи часу, аби переконатися, що той нікого з собою не привів. Хоч довіряв друзяці, та в цій ситуації сумлінний Головко цілком міг виправдати себе: затримати Кобзаря або, як варіант, переконати здатися може піти йому на користь. Але все тихо й чисто, тож Олег зробив невеличкий гак, вийшовши в Артема з-за спини.

Заскочити не вийшло — він в останній момент рвучко повернувся.

Чоловіки стояли й їли один одного очима. Нарешті Головко простягнув руку. Кобзар тицьнув правицю, яку велика долоня рудого затиснула в лещата. Наступної миті Артем сіпнув Олега впритул до себе, коротко обійняв, миттю відсторонився.

— Якого лисого, Лилику? Чому в тебе в хаті мертва дівка? Хто вона така?

— Мері, — Кобзар вивільнив руку.

— Яка ще Мері?

— Або Марія. З Донбасу, є таке місто Ровеньки. Більше нічого не знаю.

— От молодець... Де ти її взяв?

— Познайомилися вчора ввечері. І питання дуже цікаве, Артемоне. Бо ось тільки зараз подумав: нас могли познайомити навмисне.

— Хто? Для чого? Слухай, я нічого не розумію. Можеш пояснити до ладу?

— Аби сам щось розумів — сказав би, — Кобзар легенько поплескав Головка по плечу. — Пішли, пройдемося. Відсвічуємо ми тут.

Чоловіки неквапом рушили парковою алеєю.

— Розмова вийде, тільки якщо віриш мені.

— У що маю повірити, Лилику?

— Я не вбивав Мері. Якщо думаєш інакше, краще розійдемося просто зараз.

— Ну, нехай розійдемося. Що далі? Куди потім?

Кобзар зупинився.

— Чекай!

— Ну? — Головко глянув на нього через плече.

— Чекай, — повторив Олег, збираючись із думками. — Артемоне, давай ще раз. Я прокинувся сьогодні вранці в себе вдома і побачив поруч труп дівчини, яку вчора сам привів. Що не так?

— А що так?

Кобзар потер неголене від учора підборіддя.

— Ти правий, Артемоне. Тут усе не так. Тільки ж я все одно її не вбивав. Але нехай! — він почав заводитися. — Добре, я вбивця. Чому ж не подбав, аби сховати мертве тіло? Витягти проти ночі, завезти кудись подалі від себе. Можна взагалі виносити по шматках. У нас були схожі справи, забув?

— Забудеш тут, — рудий сплюнув убік. — Гаразд, я тобі вірю. Не тому, що знаю тебе давно і ти мій друг. Буває, вчорашні друзі таке нагадючать... — він знову сплюнув. — Коротше, Лилику, ти не зовсім за адресою.

— Чому?

— Справу спритно забрали в Главк. Є там така Віра Холод, нарвана трошки. Навіть не трошки. З Донецька, коротше. Перед Майданом перебралася сюди.

— Там різні люди живуть, — Кобзар знов ляснув Головка по плечу, посунули далі. — Хоча є тут щось. У тих, із Донбасу, справді свій стиль. Підхід до всього особливий. Добре, погано — до лампочки. Пруть тараном, мов бугай на ворота. Нічого про цю Холод не чув, але коли так — в мене є надія.

— Не все знаєш, — Головко на ходу закурив. — Там не перший такий труп. Серія в неї. Молоді дівчата, всі задушені й так само спотворені.

— О-о! — Кобзар знову вклякнув. — То я, виходить, маньяк?

— Подробиць у нас не знають. Справа, вважай, під контролем, — Артем кивнув угору. — Витік інформації мінімальний, за цим суворо стежать. Я ось пхнув носа, так дулю понюхав.

Заклавши руки за спину, Олег покрокував далі. Якийсь час ішли мовчки.

— Бач, як воно, — заговорив нарешті рудий. — На маньяка не тягнеш. Про ту серію не мав зеленого поняття. Значить, наслідувати не міг. Нечасто буває, коли двоє різних людей копіюють один в одного манеру вбивати. У тебе сильна позиція, Лилику. Можеш не ховатися.