Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
На передовій я опинилася аж навесні 2015 року. Спершу потрапила до медиків. Закінчила курси тактичної медицини. Евакуювала поранених із лікарем. Мені пощастило, бо жодні курси не замінять навчання у кваліфікованого медика-професіонала. На етапі евакуації медики «швидкої» найкраще орієнтуються, не губляться, мають уже потрібні навички. До нас потрапляли поранені, яких уже вивезли на бронетехніці. Прямого вогневого контакту з ворогом у нас не було, але нам прилітало все, що не перелітало наші позиції на «нулі» — артилерія, міномети, — багато «приходів» було по нас. Досі дивуюсь, як нам тоді не побило машину.
Потім я перейшла в добровольчий батальйон «Дніпро-1» і поїхала у Піски. В Авдіївку заїжджали, у Водяне, там трохи працювали. Потім батальйон став на блокпостах, десь на третій лінії. Тоді саме почався процес переведення добровольчих батальйонів у Збройні сили. Коли «Дніпро-1» осів у тилу, звідти пішло 90 %, мабуть, людей, які там воювали. Почалася переатестація, коли людей з посвідченням УБД і тих, хто воював, викидали. Зараз у «Дніпрі-1» з тих людей залишились одиниці. Наприклад, є ті, хто в перші роки війни втратив здоров’я і яким уже просто нікуди йти. Те саме можна сказати і про хлопців з Донецької й Луганської областей — їм теж уже нікуди йти. Хтось родину завів і осісти вирішив… Різні в людей були причини. Але ті, хто хотів далі воювати, пішли в армію.
Ми довго думали, куди йти служити, придивлялися до підрозділів і дійшли висновку, що треба контракт підписувати. До речі, саме з добробатів вийшло багато гарних офіцерів. Хтось курси офіцерські закінчив, хтось уже вищу освіту здобув. Я думала спершу про 128-му бригаду, куди дехто з наших хлопців пішов. Потім хотіла в 93-тю, ми з ними поряд у Пісках були ще в 2015-му. Жінок тоді неохоче брали в армію, і зараз я, в принципі, розумію, чому. Зрештою прийшло відношення з 24-ї бригади. Почитала, що за бригада, і погодилась. Там і досі.
Щодо тих, проти кого я воюю… Я не вважаю їх «своїми». Була людина, яка колись мені сказала: «Нафіга ти сюди приїхала? Ви там, у Росії, усі однакові». Я відповіла, що не треба робити поспішних висновків. Я розумію, чому він так говорив, він мав право на свою думку, бо ці люди прийшли в його дім. Але не треба всіх гребти під одну гребінку. Згодом цей чоловік підійшов до мене і сказав, що змінив свою думку. Часом лише жартують про «сурових челябінських», «чавунні унітази» і про те, що ми ніж на хліб намащуємо.
Я не можу змінити свою національність і своє місце народження. Але, на щастя, людина — не дерево і має право вибору, де і з ким їй жити. І 2014-й — це був рік, коли мені треба було зробити вибір. Є балаболи, ліберали, які приїжджають сюди, бо там їх «притисли», я їм не дуже вірю. А є росіяни і білоруси, які приїхали сюди, узяли зброю до рук і почали захищати, і вони кров’ю заслужили право тут жити. За іронією долі, я служу у львівській бригаді, й «сєпари» аж трусяться, коли ми заходимо, — бо це ж «западенці», це ж «бандерівці», «львівські карателі».
Мене завжди сприймали адекватно. Я ніколи не роблю ставку на свою стать, але ніколи й не б’ю себе в груди, мовляв, «я — пацан», «я — мужик». Я просто виконую свою роботу на совість. У чомусь гірше за інших, у чомусь, може, трішки краще. Гранату Ф-1 на 50 метрів, наприклад, я не кину. Але й хлопець далеко не кожен її так кине. Нічого особливого я для себе не вимагаю, ніяких умов, намагаюся працювати так, щоб ні в кого і думки не виникло засунути мене в тил і посадити на рації. Вже перший бій показує, хто є хто. Якщо дівчина гранатометник — неприпустимо під час обстрілу ховати її в бліндажі, їй мають вручити гранатомет і сказати, куди стріляти.
Спочатку, звісно, придивлялися до мене. Але я разом з усіма тягаю воду, розвантажую машину з продуктами, рию окопи й тягаю мішки. Можу, звісно, почистити картоплю, але так само можу почистити й кулемет. Увечері починається обстріл, і хтось ховається в бліндаж, а хтось стає до зброї. Мені ще, мабуть, щастило з командирами і з людьми, з якими я служу, — ставилися до мене завжди як до рівної. Після роботи парамедиком я служила на посаді старшого стрілка, деякий час пробула у розвідувальному взводі. Згодом навчалася на навідника БМП, і вже нещодавно пройшла навчання на командира бойової машини піхоти. Але я постійно стою на своєму улюбленому кулеметі ДШК. Якщо, наприклад, моя машина тимчасово недоступна, а я на «нулі», то працюю з кулеметом.