Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
А за кучугурою трупів цих двох та їхніх поплічників були двері, через які він мав назавжди залишити Наріжний світ.
За умови, що двері ще працювали.
Юк підбіг до них і сів, озираючись на Роланда. Пухнастик важко дихав, але більше не всміхався приязно й грайливо, як колись. Роланд підійшов до дверей і притулив долоні до дрібнозернистого дерева привидів. Глибоко всередині відчув тиху тривожну вібрацію. Двері ще працювали, проте невдовзі могли зламатися навіки.
Він заплющив очі й згадав свою матір, як вона нахилялася над ним, коли він лежав у ліжечку (чи скоро після того, як його перевели з люльки, він не знав, але часу минуло не так багато), а на її обличчі лежали різнобарвні квадрати світла, що падало крізь шибки дитячої. Ґабріела Дескейн, котра згодом помре від тих рученят, які так ніжно пестила. Донька Кандора Високого, дружина Стівена, мати Роланда, яка співала йому колискову, навіюючи сни про краї, що їх знають лише діти:
«Як далеко я зайшов у своїх мандрах, — подумав він, впираючись руками в двері з дерева привидів. — Як далеко зайшов і скільком завдав болю дорогою, скількох скривдив і вбив, а що не знищив, те врятував волею випадку, і цим ніколи не врятую своєї душі, якщо вона в мене є. Втім, ось підсумок: я стою на початку свого останнього шляху, і мені не треба долати його на самоті, якщо тільки Сюзанна схоче піти зі мною. Може, цього все-таки вистачить, щоб наповнити мій кошик».
— Часит, — промовив Роланд і розплющив очі, бо двері відчинилися. Юк спритно застрибнув у прохід. Стрілець почув пронизливий крик порожнечі між світами і сам переступив через поріг, зачиняючи за собою двері й навіть не озирнувшись назад.
РОЗДІЛ IV
ФЕДІК
(ДВА ПОГЛЯДИ)
Погляньте, як тут світло!
Коли ми приходили сюди раніше, у Федіку було хмарно і жодних тіней, але для цього була причина: то був не справжній Федік, а його тодешовий замінник, місце, яке Мія добре знала й пам’ятала (так само, як пам’ятала галерею замку, де часто бувала до того, як обставини в особі Волтера О’Дима подарували їй фізичне тіло), тому й змогла відтворити. Втім, сьогодні в покинутому місті так світло, що очам боляче (хоча ми неодмінно все роздивимося, коли наші очі призвичаяться після сутінок Краю Грому і переходу під «Діксі-Піґ»), Кожна тінь чітко окреслена, неначе її вирізали з чорної повсті й поклали на оґґан. Небо ясне й блакитне, без жодної хмарини. У повітрі витає прохолода. Довкола дахів покинутих будинків і зубчастих стін замку Дискордія завиває вітер, осінній і наче задумливий. На станції «Федік» стоїть атомний локомотив, з тих, що їх давні люди називали «хот-енж», з написом «Дух Топіки» по обидва боки кулеподібної носової частини. Маленькі вікна кабіни машиніста потьмяніли від куряви, яку пустельний вітер жбурляв у шибки, але це не має великого значення. «Дух Топіки» завершив свій останній рейс. Та навіть коли він курсував регулярно, жодного г’юма в кабіні не було. За локомотивом — лише три вагони. Коли поїзд виїжджав зі станції «Край Грому», їх було дванадцять, і стільки ж було, коли він в’їжджав до цього міста-привида, але…
Що ж, право розповісти цю історію належить Сюзанні, й ми послухаємо, як вона розповідатиме її чоловікові, якого називала діном ще в ті часи, коли існував ка-тет, що його він очолював. А ось і сама Сюзанна, сидить на тому місці, де ми її якось бачили, — перед салуном «Джин-Паппі». Біля конов’язі застиг її хромований кінь, якого Едді охрестив «прогулянковим трайком Сюзі». Їй холодно, і нема навіть светра, щоб зігрітися, але серце підказує їй, що чекання майже скінчилося. І вона дуже сподівається, що серце її не обманює, бо місцина тут моторошна. Стогони вітру видаються Сюзанні схожими на крики переляканих дітей, яких привозили сюди, щоб перетворити їхні тіла на руїни і знищити їхній мозок.
Біля іржавого квонсетського ангара, що стоїть далі по вулиці (експериментальна станція «Дуга-16», якщо ви підзабули), застигли сірі коні-кіборги. З часів наших останніх відвідин ще декілька повалилося на землю, а ще декілька без угаву сіпали головами, неначе шукали поглядами вершників, які прийдуть і відв’яжуть їх. Але цього не буде більше ніколи, бо Руйначів розпустили на всі чотири сторони і більше нема потреби забирати дітей, щоб добувати поживу для їхніх обдарованих голів.