Темна вежа. Темна вежа VII

Роланд кивнув, хоча той напис збляклою фарбою мало про що йому говорив. Коридор, у який на початку свого рейду заходили Вовки, він упізнав за двома нерухомими сірими кіньми в глибині проходу і ще однією вищиреною маскою, що лежала на підлозі. Побачив він також і мокасин, який досить добре пам’ятав: виготовлений зі шматка гуми. Роланд вирішив, що він належав Тедові чи Дінкі. Шимі Руїса, напевно, поховали в його мокасинах.

— Отже, ви зійшли з поїзда, — сказав стрілець. — Скільки вас було?

— П’ятеро, без Шимі. Я, Тед, Дінкі, Дані Ростова і Фред Вортінґгон. Пам’ятаєш Фреда?

Роланд кивнув. Чоловік у костюмі банкіра.

— Я провела їм екскурсію Доґаном. Як зуміла. Показала ліжка, де в дітей забирали мозок і де Мія народила своє чудовисько, односкеровані двері між Федіком і «Діксі-Піґ» у Нью-Йорку, які ще досі працюють, Найджелове помешкання.

Теда і його друзів просто-таки вразила ротонда з купою дверей, особливо тими, що вели до Далласа 1963 року, де вбили президента Кеннеді. На два рівні нижче — а більшість ходів саме там, — ми знайшли ще одні двері, які ведуть у театр Форда, де 1865 року вбили президента Лінкольна. Там навіть плакат вистави висить, тієї, яку він дивився, коли його застрелив Бут. П’єса називалася «Наш американський кузен». Ну що за збоченці підуть на таке дивитися?

Роланд подумав, що охочих побачити вбивство президента набралося б чимало, але вирішив промовчати.

— Там усе дуже старе, — вела далі Сюзанна. — І дуже гаряче. І страшне до чортиків, якщо хочеш знати. Більшість машин зламалася, і скрізь стоять калюжі води, мастила і ще бозна-чого. Від деяких калюж ішло світіння, Дінкі сказав, що вони можуть бути радіоактивні. Якось не хочеться думати про те, що у мене може вирости на тілі чи коли випаде волосся. Ще були такі двері, за якими ми чули ті кошмарні дзвіночки… від яких зуби цокочуть.

— Дзвіночки тодешу.

— Угу. А за деякими — тварюки. Слизькі тварюки. Не пам’ятаю, це ти чи Мія розповідали мені, що в пітьмі тодешу водяться чудовиська?

— Напевно, я, — сказав Роланд. Боги свідки, чудовиська там ще й як водилися.

— У тому проваллі за містом теж є потвори. Мія розповідала. «Тварюки, що причаїлися, спарюються, розмножуються і снують задуми, як вирватися на волю», — так вона казала. А потім Тед, Дінкі, Дані й Фред взялися за руки. Зробили «маленький добрий розум», як назвав його Тед. Я відчувала його, хоч і не була в їхньому колі, й мене тішило те, що я відчувала, бо там, унизу, дуже страшно. — Сюзанна ще щільніше загорнулася в ковдри. — Перспектива спускатися туди ще раз мене не радує.