Темна вежа. Темна вежа VII

— Ні, не через це, Роланде. Це сталося через його ногу.

Стрілець дивився на неї, не розуміючи.

— Під час битви за Блакитний Рай він порізав ногу. А тамтешнє повітря й земля отруйні! — Останнє слово виплюнула Детта, з таким сильним акцентом, що Роланд ледве його розібрав: «Труйні!» — Триклята нога набрякла… пальці були як сосиски… потім щоки й горло в нього посиніли… він забився в пропасниці… — Вона глибоко вдихнула повітря, щільніше загортаючись у дві ковдри. — Він марив, але перед кінцем його свідомість прояснилася. Він говорив про тебе і про Сюзен Дельгадо. З такою любов’ю і таким жалем… — Вона помовчала, а потім вибухнула: — Ми дійдемо до неї, Роланде! Обов’язково дійдемо! А якщо вона, твоя Вежа, не варта наших зусиль, ми зробимо її вартою!

— Дійдемо, — кивнув він. — Ми знайдемо Темну вежу, і ніщо не стане нам на заваді. А перед тим, як увійти, виголосимо їхні імена. Усіх тих, хто пішов.

— Твій список буде довший, ніж мій, — сказала Сюзанна. — Але й мій буде досить довгий.

Роланд на це не відповів, зате відповів робот-закликальник, якого, напевно, збудили з довгого сну їхні голоси.

— Дівчатка, дівчатка, дівчатка! — загукав він з-за дверей «Розважального бару й грилю». — Дівчатка різні: живі й кіборги, але яка різниця, ніхто й не відрізнить, яка різниця, вони дають, ви скажете, дівчатка скажуть, ви скажете… — Запала мовчанка, після якої робот-кликун прокричав одне останнє слово: — ЗАДОВОЛЕННЯ! — і замовк.

— О боги, яке сумне місце, — промовив Роланд. — Переночуємо тут одну ніч, і більше нам не доведеться його бачити.

— Принаймні тут сонце світить, а після Краю Грому це величезне полегшення. Але ж яка холоднеча!

Він кивнув і поцікавився, де решта друзів.

— Вони пішли, — відповіла Сюзанна. — Але була така мить, коли я думала, що ми всі скінчимо на дні тамтого провалля.

Вона показала на кінець головної вулиці Федіка, найдальший від стіни замку.

— У деяких вагонах досі працюють телеекрани, і вже на під’їзді до міста ми побачили чудесну картинку: міст, якого не було. По краях стирчали його кінці, але саме провалля було завдовжки десь із сотню ярдів. А може, й більше. Також ми бачили рейкову естакаду. Вона ще була ціла. На той момент поїзд скинув швидкість, але не настільки, щоб ми могли вистрибнути. Та й часу стрибати вже не лишалося. Стрибнувши, ми б, швидше за все, розбилися. Ми їхали зі швидкістю десь так, мабуть, п’ятдесят миль за годину. А щойно заїхали на естакаду, клятий поїзд став рипіти й стогнати. Чи розгойдуватися й квилити, як сказав би Джеймс Тербер,[74] якого ти навряд чи читав. На поїзді грала музика. Як на Блейні, пам’ятаєш?

— Так.

— Але навіть крізь музику ми чули, що естакада от-от не витримає. Потім усе навколо задрижало. У гучномовці ожив голос: «Виникли незначні ускладнення. Будь ласка, займіть свої місця». Дінкі обійняв маленьку росіянку, Дані. Тед узяв мене за руки й сказав: «Я хочу сказати вам, мадам, що спілкуватися з вами було для мене величезною приємністю». Поїзд перехнябило так сильно, що я ледве не вилетіла з сидіння… і вилетіла б, якби Тед вчасно не вхопив мене… і я подумала: «От і все, нам кінець, будь ласка, Господи, зроби так, щоб я була мертва до того, як те, що живе там, унизу, вчепиться в мене зубами». Секунду-дві ми їхали назад. Назад, Роланде! Я бачила, як цілий вагон… ми їхали в першому, тому, що відразу за локомотивом… нахиляється. Пролунав такий скрегіт, наче розривався метал. А потім старий добрий «Дух Топіки» рвонув уперед. Кажи про давніх людей, що хочеш, я знаю, що вони накоїли чимало лиха, проте машини вони будували хоробрі.