Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Якщо хочете зайти всередину, сер, то маєте дещо мені показати.
І знову Роланд витяг із сумки кобуру з патронташем, знову розгорнув кобуру, знову дістав револьвер свого батька. Та тільки цього разу не запропонував його взяти, і той джентльмен не просив потримати. Він лише оглянув орнамент, особливо на кінці ствола, шанобливо кивнув і зробив крок назад.
— Я відімкну двері. Але всередині ви зможете покладатися лише на власні сили. Розумієте?
Роланд, котрий усе життя покладався лише на власні сили, кивнув.
Перш ніж він зробив крок у бік дверей, Айрін узяла його за лікоть, розвернула до себе й оповила його шию руками. Нещодавно куплені туфлі на низьких підборах майже зрівняли їхній зріст, тож тепер їй довелося лише трохи закинути назад голову, щоб зазирнути йому в очі.
— Бережи себе, ковбою. — Вона швидко поцілувала його в губи (дружній поцілунок, не більше) і присіла, щоб погладити Юка. — І цього маленького ковбоя теж бережи.
— Я старатимусь, — сказав Роланд. — Ти не забудеш своєї обіцянки щодо Джейкової могили?
— Троянда, — кивнула Айрін. — Я пам’ятаю.
— Дякую. — Він затримав на ній свій погляд — звірявся зі своєю чуйкою-інтуїцією. І нарешті прийняв рішення. Із сумки з Орізами він витяг конверта, в якому лежала груба книжка… та, якої Сюзанна так і не прочитає йому в мандрах. І передав конверта в руки Айрін.
Вона дивилась на нього, насупивши брови.
— Що там? На дотик наче книжка.
— Так. Книжка Стівена Кінга. Називається «Безсоння». Читала?
Вона всміхнулась.
— Не читала. А ти?
— Ні. І не прочитаю. Вона видається мені хисткою.
— Я тебе не розумію.
— Видається… тонкою. — На згадку йому спав Каньйон Петлі в Меджисі.
Айрін зважила конверт у руці.
— Як на мене, то вона збіса товста. Точно Стівена Кінга книжка. Він продає на дюйми, Америка купує на фунти.
Роланд лише похитав головою.
— Не зважай, — сказала Айрін. — Рі пускає дотепи, бо ніколи не вміла нормально прощатися. Ти хочеш, щоб я це взяла, так?
— Так.
— Гаразд. Може, коли Великого Стіва випишуть з лікарні, я попрошу її підписати. Бо, як на мене, то він мені винен щонайменше автограф.
— Чи поцілунок, — сказав Роланд і сам поцілував Айрін. Тепер, коли книжка перейшла до неї, він відчував, наскільки легше йому стало на душі. Вільніше. Безпечніше. Він пригорнув Айрін до себе й міцно обійняв. І Айрін Тасенбаум відповіла йому по-своєму міцними обіймами.
Потім Роланд її відпустив, злегка торкнувся свого чола кулаком і повернувся до дверей «Діксі-Піґ». Відчинив їх і, не озираючись, прослизнув усередину. Він давно вже для себе з’ясував, що прощатися так завжди було найлегше.
Хромований стенд, що стояв надворі того вечора, коли сюди зайшли Джейк і панотець Каллаген, занесли на схов у вестибюль. Через нього Роланд перечепився, та реакція в стрільця, як завжди, була блискавична, тож він устиг підхопити його, поки той не впав. Повільно, вимовляючи вголос кожне слово, він прочитав напис на ньому, але розібрати зумів лише одне слово: ЗАЧИНЕНО. Помаранчеві електричні світильники, що освітлювали залу, не горіли, але були ввімкнені аварійні лампи, які наповнювали простір за вестибюлем і баром тьмяним світлом. Ліворуч була арка, за якою видніла ще одна зала ресторану. Аварійних ламп у ній не було — та частина «Діксі-Піґ», як печера, потопала в темряві. Світло з головної зали пробиралося всередину на якісь чотири фути, вихоплюючи з пітьми лише край довгого столу. Гобеленів, про які розповідав Джейк, не було. Можливо, вони лежали тепер у кімнаті для речових доказів найближчого поліційного відділку, а може, їх пригріб у свою скарбницю дивних речей якийсь колекціонер. Роланд відчував запах горілого м’яса, слабкий, однак неприємний.
Два-три столики в головній залі лежали перевернуті. На червоному килимі Роланд побачив плями: декілька темних, майже напевно від крові, і одну жовтувату… від чогось іншого.
К’инь яго! Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!
І безстрашний голос панотця, що глухо відлунював у вухах у Роланда: Не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей.
Панотець. Ще один з тих, кого він залишив позаду.
У Роланда промайнула думка про черепашку зі слонової кістки, заховану в підкладці сумки, яку вони знайшли на пустищі, але він не став гаяти часу на її пошуки. Якби вона була десь тут, він би, напевно, почув її голос. Ні, той, хто привласнив гобелени з зображенням лицарів-вампірів за бенкетом, швидше за все, забрав і sköldpadda, не знаючи, що це за річ, лише розуміючи, що вона якась дивна й іншосвітня. Дуже шкода. А могла б стати в пригоді.