Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
О, жіноче око, від якого ніщо не сховається і не приховається! Навіть я з своєю армійською звичкою до чистоти й акуратності не відзначив вчасно цієї, може, найприкметнішої риси в зовнішності Сироти. Коли ж поглянув на нього після Оксаниних слів, то просто ахнув: Сирота був весь зім’ятий од обличчя до ширінки. От взяла його якась невідома сила, зібгала жужмом і пожбурила межи людей — живи як хочеш. Але маленький пожмаканий Сирота, здається, зовсім не відчував себе упослідженим. Ну, так, він сирота, серед бідних студентів він найбідніший, купити дівчині квиток у кіно не може, завжди стріляє закурити, але хіба це заважає йому бути з усіма запанібрата, добрим хлопцем, таким собі інститутським симпатягою? Вчився Сирота скверненько, точніше кажучи, зовсім не вчився, витрачаючи всю свою енергію на те, щоб усім подобатися, скрізь встигати, неодмінно бувати на всіх домашніх вечірках, куди його запрошували, і опинятися скрізь, куди не гукали. На першому курсі він вициганював собі в усіх викладачів трійки, на другому курсі трійки йому ставили й без вициганювання, з пробачливим усміхом, з добрим зітханням: „Він же сирота“.
Тільки професор Черкас на першому ж екзамені, який складав йому Сирота, трохи послухавши хитру пустопорожню балаканину цього маленького студентика, перепинив його на півслові, заглушив грюкотом своїх барабанів, прогримів над зіщуленою голівкою майбутнього вченого агронома:
— Ви чесно заслужили двійку, але не сподівайтеся на неї — я поставлю вам трійку! І ставитиму трійки до кінця вашого навчання!
Бо „двійка“, як і „п’ятірка“ — це позиція в житті! Людина, яка одержує двійку, тим самим висловлює свій протест проти існуючого способу викладання, проти тої чи іншої істини, проти предмету, проти науки, вона заявляє про свою незгоду з усім тим, на що інші пристають з легким серцем, вона утверджує свою несхожість з іншими. Двієчники заперечують існуючий порядок речей, п’ятірочники створюють новий. А трієчники? Це невігласи, які породжують убозтво життя, а убозтво згодом породжує нових невігласів, — так людство йде до своєї загибелі! Ви вічний трієчник, Сирота, трієчник за переконаннями, від народження, за походженням! Ви мене розумієте? Сарданапал і Валтасар!
Цей традиційний вигук професора Черкаса стосовно Сироти міг викликати хіба одо поблажливу посмішку. Бо Ассірія і Вавілон, хоч у яких відлеглих часах перебували, все ж знаменували велич, і коли один з царів призбирував ту велич з таким розмахом, що прославився на тисячоліття, а інший ту велич з не меншим розмахом проциндрив, то що б міг зібрати й проциндрити нікчемний студентик агрономічного факультету в поруйнованій і понищеній розпроклятими фашистами республіці?
Але Сирота не дуже переймався історичними паралелями. Назви його й не Валтасаром, а хоч горшком, тільки в піч не всовуй…
— Красно дякую, — вклонився він, мерщій хапаючи свою залікову книжку, доки сердитий професор не передумав і не вліпив йому вже й не двійку, а цілого „пакола“!
Я був свідком цієї сцени, бо Сирота вблагав мене піти до Черкаса разом, „прикрити з флангів і з тилу“, все тоді ніби обійшлося благополучно, згодом професор дотримувався своєї обіцянки і акуратно виставляв Сироті його повнометражні трійки, жодного разу більше не повертався до своєї, прямо скажемо, оригінальної теорії про повагу до двієчників, Сирота теж ніколи не згадував того випадку, може, й забув, бо ж, здається, не відзначався злопам’ятством і мстивістю. Добра душа в цьому суворому непривітному світі…
Тепер Сирота йшов до трибуни, з якої вже цілу годину лилася хула на професора Черкаса. Він випередив мене, я не міг його наздогнати, не міг завернути, тепер доводилося тільки ждати, що ж скаже Сирота, чи стане на захист нашого улюбленого професора, а чи приєднається до чорнокнижників і фарисеїв, до людей без правди, без честі, без простору в душах.
Лихі передчуття терзали мене, та був я безсилий.
Дрібненький, скромненько-сіренький, сором’язливо потуплений, Сирота навіть не пробував залізати в трибуну, став поряд, простягнув руку, щоб обіпертися, і тоді всі побачили, що він нижчий за цей президійний ящик. Прошелестів смішок, але головуючий поторохтів олівцем об графин, метнув у зал суворий погляд, і все стихло. Всім було цікаво, що може сказати Сирота. Хіба що спробує стрельнути цигарку в самого секретаря обкому? Той же, мабуть, курить „Казбек“, а то й „Герцеговину флор“ — міг би розщедритися для бідного студента-сироти Сироти.
Сирота трохи покашляв з такими звуками, ніби похрумкував капустяний качан, поляпав тонкими губами, ніяк не наважуючись подати голос, навіть змахнув одчаєно зібганою в ковшик долонькою і вдав, ніби хоче повернутися на своє місце, так нічого й не сказавши.