Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Полонена татарка Патимé, покоївка пані Роксолани, не дуже, правда, й старалася щезлого Роздобудька шукати, а тому навіть у Мар’яни-циганочки, яка все знала і все вміла знайти, помочі не просила, бо добре бачила огневу ненависть, що так раптово спалахнула в її пані до небоги владичиної, бо ж не хотіла підсобляти в будь-якім підступі супроти Подолянки, до котрої татарочка, в неволі зів’явши, чомусь прихилилась душею.

Роксолана никала по господі неприкаяна, шукаючи розради — то в читанні старого французького роману Франсуа Рабле (бо ж, тинявшися з паном Однокрилом по Європі, легко засвоїла з десяток мов), то в гаптуванні, що в нім була майстриня неперевершена, то в смакуванні всяких підлев, що їх у домі обозного завше готували — коли не до баранини, то до печериць або до зайця, до сули чи до минька, до ведмежатини, до сайгака, до сморжів, коли не з хріну, то з цибулі, коли не з грецького вина, то з мальвазії або з венгжини, підлеви польські, французькі чи ормянські, до котрих Параска була вельми ласа й помітно гладшала від них день у день.

В досаді своїй Роксолана шукала розради і в писанні непоганих віршів про своє кохання до Кохайлика: який він є важкий та дужий, який він гарний та здоровий, недоторканий та цнотливий і як та незайманість зводить її з ума.

У змисливої жіночки паморочилося в голові, мислі жужмились у гарячий клубок, і вона, скоса поглядаючи в дзеркало, як і завше, хвилювалась тим, що бачила.

Вона добре знала свою вроду, аж їй подеколи здавалося, що вона трохи схожа на мадонну Боттічеллі, котру їй пощастило бачити торік чи позаторік у Флоренції, в галереї Уффіці, куди вона випадково потрапила, їздивши з паном Однокрилом, коли той мотався на поклін до Ватикану.

Поглядаючи в дзеркало, Параска бачила, що мадонна вже, нівроку їй, помітно погладшала, але це таки була ще та ж сама, як здавалося, мадонна Магніфікат, бо ж те порівняння не сама вона придумала, їй це казали кавалери там, у Флоренції, дивуючися з її подібності до божественного образу, створеного за півтораста років перед тим магічним пензлем Алессандро Боттічеллі. Ще й зараз у срібному дзеркалі вбачала Роксолана той же манірний ротик, ті ж очі, кроткі, як лісові квіти, великі, мов у корови, вологі, мов у серни, ту ж руку, котра тримала чорне лебедине перо, видране колись нишком, на спогад, із крила Гордія Пихатого… Можливо, саме через те, що вона тримала зараз перо, як і мадонна Магніфікат, ще не могла ця молодичка осягнути, що й очі в неї (в вісімнадцять років!) уже не ті, що й руку вузьку, розумну правицю мадонни Боттічеллі аж ніяк не може нагадати оця, Роксоланина, вже товстенька приваблива ручка, з ямочками на пальцях, ще рожева, але вже й невиразна в своїй занадто ранній брезклості, оця товстувата, але бистра й спритна рука, що могла вправно орудувати не тільки голкою, не тільки ятаганом, коли б на те була потреба, не тільки ляпаси вміла роздавати кріпакам, а й легко та красно водила пером.