Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Перекажіть йому моє вітання, — попросив полковник. — І хай мене проведуть у номер.
— Це все той самий. Він вам не набрид?
— Ні, ні. А про сержанта ви подбали?
— Авжеж.
— Добре.
Він рушив до свого номера у супроводі розсильного, який ніс його валізу.
— Прошу, полковнику, — мовив розсильний, коли ліфт зупинився, трохи не дотягши до горішнього, поверху.
— Невже ви не можете впоратися з ліфтом? — спитав полковник.
— Не можу, — відказав розсильний. — У нас не завжди є струм.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Полковник нічого не сказав і пішов коридором попереду розсильного. Коридор був довгий і широкий, з високою стелею та великими, на широку ногу, простінками між дверима номерів, що виходили вікнами на Великий канал. А що раніше це був палац, то з усіх кімнат відкривався чудовий краєвид, крім, звичайно, колишніх челядень.
Надто вже довго він іде цим коридором, принаймні так здалося полковникові; і коли нарешті з'явився коридорний — низенький, чорнявий, зі скляним оком, що поблискувало в лівій очній ямці,— і, стримуючи широку, добродушну усмішку, почав крутити в замку великим ключем, полковник ніяк не міг дочекатися, поки двері нарешті відчиняться.
— Та ну-бо, швидше!
— Зараз, зараз. Ви ж знаєте, які тут замки.
«Та знаю, — подумав полковник. — Але хочу, щоб швидше відчинилося».
— Як там усі ваші? — спитав він коридорного, коли той нарешті розчинив перед ним двері.
Полковник зайшов до великої кімнати з високою потемнілою шафою із гарним дзеркалом, двома вигідними ліжками та великою люстрою; крізь зачинені вікна видно було розбурхані води Великого каналу.
У тьмяному світлі зимового надвечір'я канал був сталево-сірий, і полковник попросив:
— Арнольдо, відчиніть, будь ласка, вікна.
— Сьогодні сильний вітер, полковнику, а в кімнаті погано натоплено: струму не вистачає.
— А для струму не вистачає дощів. Повідчиняйте всі вікна.
— Воля ваша, полковнику.
Коридорний повідчиняв вікна, і в кімнату ввірвався північний вітер.
— З'єднайтеся, будьте ласкаві, з портьє: хай подзвонить за цим номером.
Коридорний дзвонив, поки полковник був у ванній кімнаті.
— Графині нема вдома. Але, мабуть, її можна знайти в «Гаррі».
— У «Гаррі» можна знайти все на світі!
— Все, крім щастя.
— А от я І його знайду! — запевнив полковник. — Як то кажуть, де ми, там і щастя.
— Авжеж, — погодився коридорний. — Я приніс гіркої настоянки й пляшку джину. Зробити вам коктейль із содовою?
— Сдасибі, друже. Де ви все це взяли, у барі?
— Ні. Купив у місті перед вашим приїздом, щоб вам не довелося переплачувати в барі. Там такі скажені ціни.
— Гаразд, — сказав полковник. — Тільки даремно ви вкладаєте свої гроші в таке діло.
— Де наше не пропадало. Це нам із вами не вперше! Джин коштує три тисячі двісті лір, він не контрабандний, а кампарі — вісімсот.
— Спасибі, друже. Як вам сподобались качки?
— Жінка ще й досі згадує про них. Адже нам доти не доводилось куштувати диких качок — така дорога їжа не для нас. Одні наші сусіди сказали їй, як їх готувати, і потім ми з'їли й з тими сусідами. Мені ніколи й не снилася така смакота! Відкусиш шматочок, а він аж тане тобі в роті.
— Для мене теж нема нічого смачнішого, ніж ці жирні качки з-за залізної завіси. Вони летять через неозорі лани Дунайської рівнини. Тут, у нас, качки роблять короткі перельоти, але прилітають сюди завжди тим самим шляхом, від тих часів, коли ще й рушниць не було. -
— Я нічого не тямлю у мисливстві,— сказав коридорний. — Ми надто бідні для цього.
— Але ж у Венето полюють і незаможні люди.
— Так. Звідти цілу ніч долинає стрілянина… Та ми ще бідніші за них. Бідніші, ніж ви можете собі уявити, полковнику.
— Чого ж, дуже добре можу уявити.
— Ну, не знаю, — сказав коридорний. — Жінка навіть пір'я зібрала. Вона просила подякувати вам.
— Якщо післязавтра нам пощастить, ми настріляємо багато качок. Великих селезнів з зеленими головами. Скажіть дружині: якщо нам пощастить, вона матиме дуже смачних качок — жирних, як кабанці,— вони добре відпаслися у росіян, — і з гарним пір'ям.
— А як ви ставитесь до росіян, полковнику, якщо це не секрет?
— Кажуть, це наш майбутній противник. Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас.
— Мені не пощастило з ними зустрічатися.
— Нічого, ще колись зустрінетесь. Хіба що вельмишановний Паччарді зупинить їх на річці П'яве, хоч вона вже й висихає. Її всю поглинають гідростанції. А може, вельмишановний Паччарді захоче битися з ними. Та я не думаю, що битва триватиме дуже довго.