Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Я можу здогадатися про причини дивовижної стабільності Сиротюкового ставлення до мого брата: він не був щасливий. За всі двадцять років на нього падало не одне лихо: ламав руки й ноги, ті руки й ноги мали б бути складені з самих уламків; відрубав сокирою пальця; йому впала на долоню бетонна плитка; хата, в якій він жив, поки дістав квартиру в коробці стилю «барако», згоріла, і він з родиною ледве вискочив у самій білизні — хату спалив біснуватий і п’яний господар її, щоб вижити квартирантів, за яких руками й ногами трималася господиня, може, зумисне наперекір чоловікові. На Сиротюка напали були хулігани й порізали йому обличчя. Його пошматувала вівчарка, коли він переходив парк, хоч господиня вівчарки елегійно закликала свого «песика» Сиротюка не чіпати. «Та не бійтеся ви, — зневажливо сказала вона жертві свого пса, в якого зі штанів залишилися лише клапті, а по нозі цебеніла кров. — Артур нікого не чіпає!» — «Щоб він здох, ваш Артур!» — не втримався Сиротюк, і це був, здається, єдиний спалах обурення, на який спромігся цей сумирний чоловік. «Нахаба!» — відрізала власниця вівчарки і гордо повела свою почвару геть.
Але попри те, Сиротюк життя не проклинав. Дивився на світ добрими круглими очима, і я багато дав би, щоб мати змогу пройти крізь ті очі в його душу. Я цього чоловіка, скажемо прямо, не розумів, а може, й не міг зрозуміти. І не тому, що належу до людей щасливих, я такий же невдаха, як і він. Дивувався я з того, що цей, здавалося б, зовсім позбавлений сили чоловік володів величезною витримкою і якось умудрявся в житті триматися.
У мене є один істотний ґандж. Коли дивлюся спортивні передачі по телевізору, співчуваю і уболіваю не за своїх земляків, а за тих, хто програє. Мої симпатії на боці бігуна, котрий іде останнім, на боці тих акторів, які грають у масовках: сказав одне речення, та й по всьому. Зізнаюся, я любитель балету і часто відвідую театр, але дивлюся не так на солістів чи перший ряд кордебалету, як на тих, кого ставлять у ряд останній. Знаю, що поганому курчаті, якого закльовують його ж брати й сестри, треба для того, щоб вижити, вдесятеро більше сили, ніж її має кожне нормальне курча. Не всі «погані курчата» гинуть, деякі з них виживають. З них не виведеш расових курей, але мої симпатії та співчуття на їхньому боці. Саме тому я звертаю свою увагу на Сиротюка.
Експозиція цього писання трохи затяглася, хоч предмету розмови я не вичерпав, тому повернемося у те перше січня, коли брат з’явився до мене, як сніг на голову. Сніг, до речі, йшов у цей день звідурана, а з другої половини дня перетворивсь на завірюху. Я завжди відчуваю особливий затишок, коли сиджу в своїй норі, ущерть забитій книжками; ноги мої загорнуто у вовняну ковдру, я сиджу обличчям до вікна, а у шиби мої сипле крупою, виє у дротах вітер; мені ж тепло, а на колінах — книга, якій більше півтораста років — «Мандри Василя Григоровича-Барського», видані літа 1800-го. Найліпший спосіб мандрівки у світі, думав я під ту хвилю, отак сидіти в теплі й читати про чиїсь пригоди. Тоді ж і пролунав дзвінок у дверях і ввалився в мою тишу й спокій брат. Новий рік я не зустрічав у шумливій компанії, а тихо й мирно на самоті, за вікном сипало снігом, за вікном мило співала хурделиця, славна така й безпомічна. Я тоді і в гадці не мав, що через кілька годин доведеться вдягати пальто, насовувати на лоба шапку й рушати в ту хурделицю, щоб дістатися предалеких Біличів, які мені й не снилися.
Ми вийшли із братом із під’їзду і ледве не задихнулися, бо та мила хурделиця, до якої я ставився так поблажливо, раптом плюнула нам в обличчя скаженим вихором, і ми зігнулися і стали малі й беззахисні, подибцяли вгору до трамваю, ховаючи обличчя від щедрих поцілунків цієї не вельми бажаної коханки.