Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Колізія з молодичкою для моєї оповіді непотрібна. Але цю паузу я використовую для переходу, щоб знову повернутися в минуле, вдатися у ще одну ретроспекцію, без якої наша історія не може рухатись далі… Через рік після описаної тут зустрічі однокласників Сиротюк прислав братові розпачливого листа. Що ж сталося?

— Жінка склала його книжки, — оповідав брат, — і запхнула в комірчину, зваливши все у купу. «Це доки не винесеш цього мотлоху з хати, — поставила вона ультиматум, — поки я всього не попалила». Замість книжок на звільнених полицях шафи було поставлено чарки, сервіз, кицьки, цяцьки і всілякий, на думку Сиротюка й мою, непотріб, котрий має мелодійну назву «кришталь».

— Що вчинив Сиротюк?

— Написав мені розпачливого листа — це раз, — сміючись, розповідав брат. — А по-друге, приніс кілька дощок і збудував у тій комірчині охайні полички.

Війна в домі Сиротюка була «мікро». Настільки мізерна, що про неї, може, й не варто було б писати. Але про неї потрібно писати, бо всі оті «мікровійни» руйнують людську душу. Я захистився від них в особливий спосіб: жінки мого порогу не переступають. Мені не потрібно йти на смішні компроміси, не треба нікому писати розпачливих листів — мене воює, однак, і часом звойовує самотність, але «мікровієн» я ні з ким не веду. Я в цьому світі чоловік маленький, працюю в шкільній бібліотеці і вряди-годи пишу оповідання. Маю змогу відгородитися від світу бар’єром, за яким товчуться шкільні шибайголови, але вони товчуться біля того бар’єру тільки в час перерв і трохи після уроків. Учителі заходять до мене тільки за ділом. Робота в мене жіноча — це так, але я маю на неї право хоч би тому, що ліва нога в мене коротша за праву. Коли чоловік ходить накульгуючи, йому мимоволі віддають знаки зовнішньої уваги, принаймні звільняють у трамваї місце, а в метро, де прісний голос застерігає, що в них, тобто в метро, прийнято уступати місця жінкам та дітям, старим та інвалідам, я можу дивитися на тих, хто стоїть, телячими очима. Дивитися на ближніх телячими очима — це не значить поважати їх, але нічого іншого мені не залишається. Отож коротша ліва нога творить мені сторожову службу: до таких, як я, тобто людей з ущербом, і ставлення інакше; принаймні нікому нема до мене діла. Грошей я заробляю мало, а кошти для придбання цінних книжок здобуваю за допомогою цілої системи маніпуляцій: щось із свого добра продаю, щось вимінюю, десь натраплю на тих дурних, котрі ставляться до книжок, як Сиротюкова жінка, — слава Богу, що вони у світі є!