Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Вискочила наша мати, заохала, й поки ми скидали ковзани, Сиротюк уже закрасувався білою пов’язкою на голові, на якій червоно цвіла не так жоржина, як гвоздика, і всміхався вимученою усмішкою. Мати поклала його на жорстку, оббиту цератою отоманку, які бувають у поліклініках, і мені здалося, що Сиротюк не так сумує зі своєї пригоди, як радіє, хоч зрозуміти від чого було годі. Але він лежав на отоманці десь так, як розвалювавася на власних фінських санках Старий Пічкур, кидав вряди-годи у братів бік поглядом, а брат сів біля нього і у вечірньому сутінку поплівся його розважливий голос, ще без басових ноток, але вже й тоді умиротворююче спокійний. Не пам’ятаю, що говорив тоді брат, але добре пригадую щасливе обличчя, обперезане по лобі білою биндою і з червоною гвоздикою на тій бинді — Сиротюк таки справді був щасливий. Ми тоді разом вечеряли, і хлопець сидів за столом, ніби це була «таємна вечеря», а Христом доконечне був мій брат, бо Сиротюк дивився на нього зовсім так, як дивилися, за євангельською легендою, на Христа апостоли.
Тоді часто вимикали світло, не було його і в той вечір, отож ми сиділи в сутінку, ніби відділені одне від одного, ніби зачинені кожен у прозорій капсулі, їли мовчки, і, хоч то було не більше, як картопля із квашеним огірком, Сиротюк укушав ту їжу з побожністю, а червона гвоздика на його лобі цвіла так само яскраво. І ми всі раптом позамовкали, ніби ось-ось мали пролунати в цьому сутінку й тиші віщі слова. Здається, тих віщих слів чекав і Сиротюк, упевнено вважаючи, що провістить їх таки мій брат, але брат ні на кого не дивився, а копирсався виделкою в картоплі, і лице його було бліде й загадкове, а очі сховані за окулярами із грубим склом. «Віщі слова» сказала наша мати, і були вони прозаїчно-буденні:
— Чи далеко живеш, хлопче?
Тоді Сиротюк утяг голову, ніби його вдарено, і здригнувся злякано, і злякано поставив очі на брата, ніби чекав, що той допоможе йому.
— Він живе, мамо, на Мальованці, — сказав брат рівним і спокійним голосом.
— Тебе вже, мабуть, розшуковувати почали? — спитала мати.
Сиротюк замахав головою: ні, його ніхто не розшуковує.
Сутінок за вікном ще більше згус, ми сиділи в кімнаті, як безсловесні тіні; картоплю було доїдено, а ріденький чай випито.
— Сам підеш додому чи тебе провести? — знову обізвалася наша мати.
Сиротюк схилив голову і, хоч було майже темно, ми побачили, що по обличчі хлопця поповзло два сльозові рівчаки.
— Чого ти? — схвилювалася мати.
— Я не хочу йти додому, — сказав, схлипуючи, Сиротюк.
— Як так, не хочеш? Та тебе, певне, шукають, ноги позбивали.
— Ніхто мене не шукає, — відказав Сиротюк.
— Миколо, — звела мати очі на батька. — Ти його відведеш.
— Ніхто мене не шукає, — вперто повторив Сиротюк. — Хочу у вас залишитися.
— Поясни йому, — повернулася мати до брата. — Поясни йому, що так не можна.
Брат почав тихо й спокійно пояснювати. Скинув окуляри й дивився на однокласника малими каправими очима. Слова, які вимовляв, були звичайні, власне повторював те, що вимагала сказати мати. І ті слова дійшли до Сиротюка, бо він раптом обтер обома руками сльози і встав.
— Ти його відведеш, Миколо, — сказала мати. — Ніч уже надворі.
Але то не ніч була, а сутінки. Ми зирнули у вікна й побачили, що йде сніг. Що сніг лапатий, повільний і спокійний, як голос мого молодшого брата, що він білий, як пов’язка на лобі Сиротюка; той сніг вирішив нарешті покрити землю й голий лід на річці, де вже не каталися хлопці, але на якому позалишалися сліди: світлі риски від ковзанів та полозків фінських санок, той сніг покривав калюжку крові, що її пролив Сиротюк, але цей сніг трохи й злякав цього чудного хлопця.
— Бачите, — мовив він тужно, — сніг іде. Я не хочу йти додому!
— Скажу, щоб тебе не били, — схилився над Сиротюком батько. — Скажу, що вийшло випадково — з лобом твоїм. Тебе ж б’ють удома, правда ж?
— Ні, — сказав Сиротюк, — але я не хочу додому.