Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Чому? — спитала мати.
Але Сиротюк мовчав. Опустив голову, і на лобі в нього цвіла червона гвоздика.
— Відведи його, Миколо, — сказала мати. — Бо його вже, певне, хопилися.
— Ні, — сказав Сиротюк. — Ніхто мене не хопився. Я хочу залишитися у вас.
— Все-таки тебе вдома б’ють, — сказав батько. — Скажу, що ти невинуватий.
— Прийдеш до нас завтра, — мовив брат.
Сиротюк натяг на себе байове пальто, які видавали сиротам і напівсиротам у школі, насунув на лоба літунську шкіряну шапочку, таку велику, що під нею зовсім сховався бинт і червона гвоздика, повільно вступив валянцями у калоші, задники яких були тріснуті й розбиті, і так само тихо пішов у сіни. Батько накинув на плечі пальто, натяг шапку з облізлим хутром і також ступив у сіни. Ми з братом усе ще сиділи за столом, ніби позавмирали, а мати підійшла до вікна, за яким падав білий і чудовий сніг, припала до шибки й дивилася. Ми знали, що вона бачить: порожню дорогу, вже трохи побілену снігом, і дві постаті на ній, одна широка й кошлата, а друга мала. Їх засипав білий пух, і вони поволі вкривалися ним: зимова картина, яку ніхто не намалює і яка залишиться в пам’яті тільки у нас трьох.
— Дивний у тебе товариш, — сказала мати, відвертаючись од вікна. — Не дружив би з таким.
— Він не дивний, мамо, — розважливо сказав брат. — Він нещасний. Хай би залишився.
— Ну що ти мелеш! — розсердилася мати. — Там, певне, його рідні з ніг збилися, шукаючи його, лобуряку.
— Він не лобуряка, мамо, — так само рівним, але й трохи смутним голосом відказав брат. — Його й справді ніхто не шукатиме, хай би він кілька днів додому не приходив.
Це була неправда. Батько, повернувшись, оповів, що вони ще не дійшли до Чортової Кузні, коли назустріч вискочила старша Сиротюкова сестра. Вона кинулася до брата і, схопивши його за руку, голосно ляснула його по сідниці, і, хоч батько щось пробував їй пояснити, потягла брата геть. Сиротюк не плакав, він тільки повернув до нашого батька по-старечому зморщене личко і сказав:
— От бачите?
— Що бачите, пройдисвіте ти такий! — крикнула на нього сестра. — Я тобі ще вдома вріжу, блудязі!
Батько розповів цю історію вже при світлі, воно з’явилося, як тільки він переступив порога. Ми сиділи мовчки, жовті од того блідого світла, і мовчали. Батько також. Він сів і почав з крякотом стягувати з ноги чобота.
Я зі своїми однокласниками зв’язку не маю ніякого. Клас у нас не був дружний, а може, це я не був дружний із класом; може, вони між собою зустрічаються й контактують, як контактує і зустрічається зі своїми однокласниками мій брат. Не знаю навіть долі своєї першої любові Марії Іваницької, яка потім ще довго приходила у мої сни. Отже я «розсипався» зі своїми однокласниками і, кажучи відверто, особливого бажання зустрічатися з ними не маю. Ну, що б дала мені, приміром, зустріч з Марією Іваницькою, коли тій Марії зараз за п’ятдесят, і вона активно виховує чи глядить, балуючи, внуків. Ні, я твердо впевнений, що зустрічатися у нашому віці з однокласниками — це втратити решту сантиментів, яка в кожного залишається од власної юності.
У брата мого погляди інші. Хоч загалом пасивний, він кілька років тому розгорнув активну діяльність і не тільки розшукав більшість своїх однокласників, а й, увійшовши в контакт зі школою, організував їхню зустріч у честь двадцятип’ятиріччя від закінчення школи. Диво було, однак, не в тому, а в тому, що той клас майже в повному складі з'їхався на визначений термін, за винятком пожежника-полковника Терещука і ще одного полковника Ковальчука, які не змогли приїхати з огляду на службу, але прислали вітальні телеграми, які було урочисто зачитано на зібранні. Брат повернувся тоді аж уранці, ледь-ледь похитувався від утоми, але очі його сяяли. Я на той час гостював у нього і сподівався, що з тієї оказії його жінка спалахне, мов скіпка. Вона блимнула на лискуче, ніби мідна миса, братове лице й буркнула:
— Їсти будеш?
— Угу, — сказав брат. — Їсти — це необхідність для людини конечна.
— А там не давали? — не без їдкості спитала братова.
— Та от, давали, — розвів руками брат. — Але, повір, прийшов голодний як вовк. Знаєш, що я помітив, — повернувся він до мене. — Вони нітрішки не змінилися: ті самі пацани й дівчата, тільки зі старими фізіономіями.
Він засміявся, як умів, показуючи блискучі рівні зуби — сміх завжди його красив.
— І та твоя любов була? — підсіла до столу жінка.
— Любов? — перепитав, зводячи брови, брат. — Ні, любові не було, бо з них, шановна мадамусе, нікого тоді я не любив.