Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Брат по дорозі до Сиротюка заїхав до мене в Київ і дав мені прочитати ту епістолярію. Про приятелевий план, химерний і досить підступний, він довідався згодом; до речі, той план не був моєму братові неприємний — єдине, що вразило в тій історії брата, що Сиротюк повівся дещо підступно.

Кожен чоловік у цьому світі по-своєму самотній, навіть той, хто вдає із себе такого собі патентованого оптиміста. Самотність — це постійна присутність біля людини особливої порожнечі, якогось шматка неживого простору. Часом мені здається, що самотність — це наглий нагад про конечність існування в цьому світі, і хоч я перед цим не раз похвалявся тобі, читачу, що мені любо в парубоцькій «норі», що я не маю особливого потягу до спілкування з іншими людьми — це тільки півправди, бо друга півправда — повне заперечення цьому. Отож потреба в родині й дітях — це потреба здолати біля себе отой неживий простір, заселити його, оживити, ояснити — що може бути ліпшого! Тобто людина прагне своє життя згармонізувати. Але вже в самій цій ідеї, в боротьбі з мертвим простором біля себе, з’являється інший мертвий простір, який наше святе поривання вбиває. Отже самотнім себе може почувати й батько багатодітної родини, людина в юрбі, істота в карнавальному гульбищі, самотньою людина може себе почувати, люблячи іншого і навпаки, в «норі» можна від самотності звільнитися. Отже самотність — це особлива порожнеча, яку годі збороти, бо людина — істота, котра мріє про тлум, водночас бажаючи із того тлуму якнайшвидше вирватися. Робінзон Крузо, думаю я, не міг би жити так довго на своєму острові, коли б не мав надії повернутися у світ живих людей. Всі ми в цьому світі Робінзони Крузо, але не всі мають надію у світ людей повернутися. Отож, чи людина ти із суспільною живинкою, міркую я, яка приваблює до себе інших (мій брат), чи людина «нори» (я) — всі ми по-своєму хворі на оцей мертвий біля себе простір. Але всі ми навчилися бороти його, призвичаїлися, як призвичаюється людина до смерті; всі ми знаходимо рівновагу — отой особливий стан спокою й гармонії, що його з геніальною проникливістю проголосив мій улюблений поет Євген Плужник. Я читаю його вірші, як читали колись віруючі Святе Письмо, але не про це зараз ідеться. Йдеться про те, що в світі існують люди, які збудувати в собі рівноваги не можуть, люди, біля яких мертвого простору стільки, що вони ніби в капсулу потрапляють, — саме тоді вони пишуть розпачливі листи комусь такому, як мій брат, і мій брат до них їде, мій брат ніколи не каже таким людям «Ні!», — бо він із тих, місія котрих співчувати не абстрактно, не в душі, а безпосередньо, бо інакше, він вважає, чинити годі. Ні, мій брат не свідомий своєї сповідальницької ролі, він не має до того ніяких суспільних повноважень, але біля нього люди забувають про свій біль — ось чому я так шаную свого брата і ось чому в цю хурделицю, котра гасає над землею, поки ми їдемо в напівпорожньому вагоні метро, я без найменшого спротиву покинув свою затишну «нору» й поїхав у цю химерну мандрівку, прогулянку із задоволенням і не без моралі, як визначив Тарас Шевченко.