Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Після проведення в Гельсінкі 1975 року наради з питань безпеки і співробітництва в Європі в Україні створюється Українська Гельсінська група (1976), її очолив відомий український письменник, правозахисник Микола Руденко, його заступником був генерал армії Петро Григоренко. Група нараховувала 37 осіб, серед яких були відомі громадські діячі і літератори — Святослав Караванський, Оксана Мешко, Надія Світлична, Юрій Шухевич, Василь Стус та ін. Група встановила контакти з подібними групами в усьому СРСР. Головний акцент УГГ звертала на законність, а не на ідеологічні моменти — марксизм чи націоналізм. Вона була легальною організацією та домагалася від влади дотримання прав людини. У програмній заяві група стверджувала: “Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну… ”
Правозахисний рух в Україні привернув увагу інших країн до становища України. У Вашингтоні був створений Комітет гельсінських гарантій для України. А влітку 1977 року українські правозахисники звернулися до Белградської наради із заявою про те, що кожен народ має бути господарем на своїй землі, зберігати свої традиції і волю. У цьому плані УГГ заявляла, що повернення Україні суверенітету можливе через демократичні свободи: слова, волевиявлення, пересування, вільного поширення ідей, створення наукових, творчих асоціацій тощо. УГГ була розгромлена на початку 80–х років її учасники репресовані.
У цей же період відроджується релігійне дисиденство: створюється комітет захисту Української греко–католицької церкви для її легалізації. В Україні стали поширюватись секти баптистів, п’ятдесятників, свідків Єгови та ін. Вони зазнавали репресій і дістали назву “в’язні сумління”.
Український дисидентський рух мав барвисту політичну палітру: тут і марксистська платформа (генерал Петро Григоренко), і націонал–комуністична (письменник Іван Дзюба), і платформа, близька до інтегральних націоналістів (Валентин Мороз). Але весь він був опозиційним до існуючої комуністичної авторитарної системи і гостро викривальним, хоча стояв на реформаторських позиціях, домагаючись “перебудови” існуючого суспільства.
Таким чином, опозиційний рух в Україні продовжував далі будити українську суспільність і змушував її шукати нових шляхів для свого історичного буття.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
На шляху до незалежності
Соціально–політичне становище України в 70–х — 80–х роках
У період 70–х — 80–х років в Україні відбувається ряд глобальних змін. Передусім, це урбанізація населення України. Відповідно до оцінок цього процесу до 2000 р. в містах України мало жити понад 70 % населення. Це означало, що роль селянства і його український духовний світ зменшує свій вплив на сучасне життя. В цей період Україна давала до всесоюзної скарбниці 17% промислової продукції: серед іншого — 34% вугілля, 51 % — чавуну, 40 % — сталі. Обсяг валової промислової продукції України дорівнював такій країні, як Італія. Темпи її зростання в 70–х роках — 10 % були найбільшими в Союзі, у 80–х — 2–3 %, що було набагато нижче від загальносоюзного. Причина цього загальмування ховалась у старінні технічного устаткування заводів і фабрик, у відставанні в цілому в галузі від новітніх технологій.
Центр, проте, головний потік інвестицій і далі спрямовував у Сибір, нехтував інтересами України. За Щербицького, який керував Україною 17 років, питання про збільшення інвестицій і не зачіпалось.
У 70–х роках Україна залишалась житницею СРСР, даючи зерна стільки, як Канада, за урожаями картоплі переважала Західну Німеччину, цукровим бурякам посідала перше місце в світі. Населення України становило 19 % усього союзного населення, а сільгосппродукції Україна давала у всесоюзну скарбницю 23 %. Проте часом українське населення потерпало від нестачі продовольства. Колгоспи не забезпечували його потреб. Цікаво, наприклад, що приватний сектор присадибних ділянок, який становив у цей час усього 3 % оброблюваних земель, давав 33 % м’яса, 40 % молочних продуктів, 55 % яєць. 1970 року загальний прибуток від приватного сектору в Україні становив більше третини.
Було ясно, що колгоспна система приходить до занепаду, тим більше, що великий відтік сільського населення до міст (за 10 років до 1980 р. — півтора мільйона) залишав села на руки літніх жінок і чоловіків.