Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

В Україні цей процес впровадження не баченого ще в історії ідеологічного експерименту, який мав приховати всі виразки тоталітарної системи, очолив один із відомих жерців від ідеології, секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук. У політичній історії України 70–х років його діяльність залишила темну смугу гонінь, яку назвали “маланчуківщина”. Для утвердження себе на політичному олімпі він обрав безпрограшний, традиційний для партійних лідерів України стиль борця за інтернаціоналізм, непримиренного ворога “українського буржуазного націоналізму”. Це було модно завжди, а після розгрому в Західній Україні руху опору УПА наприкінці 50–х років багато хто в різних прошарках партійної номенклатури на такій ідеологічній доктрині робив собі кар’єру.

За незначний час діяльності Маланчук вихлюпнув у пресі велику кількість своїх розвінчувальних статей, брошур, “монографій” і ряд інших публікацій, в яких показував велике “зло” від таких “націоналістів”, які нібито продовжують ідейно підривати засади радянського суспільства. Цими виступами він звернув на себе увагу Москви, якій завжди був потрібен борець проти націоналізму. 1972 року там видають як посібник його монографію з національного питання: “Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса й развитию национальных отношений в СССР”. Він і далі продовжував громити націоналізм і робити доноси в Москву, внаслідок чого з’явилася розгромна рецензія на книжку Петра Шелеста “Україна наша Радянська” в органі ЦК КПУ, а невдовзі той був усунений із посади першого секретаря КПУ.

Він створив “чорні списки” науковців, письменників, журналістів, яких обов’язково потрібно було в пресі “громити”, “викривати” тощо. Це призвело, за свідченнями його соратників, до своєрідного вирівнювання рядів інтелігенції — через “виполювання” усіх скільки–небудь помітних паростків української культури — під незмінний ідеологічний шаблон.