Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Через свою важливу економічну значущість для СРСР Україна ставала першим і важливим об’єктом цього нового суспільного експерименту з боку центру. Справа в тому, що численність українців робила їхню підтримку росіян вирішальною в Союзі. Ось чому Москві так потрібно було зросійщення саме українців у першу чергу, аби мати за собою більшість зросійщеного населення. Зважаючи на близькість української та російської мов, цей процес в Україні пішов швидкими темпами. І справді, коли б українці залишилися осібними і стали на бік інших народів, що прагнули зберегти свою осібність, російська керівна партійна верхівка була би в меншості.
Дієвість зросійщення, яке насаджувалось силою партії та адміністративних органів, призвела до того, що за 20 років (1959–1979) кількість українців, які назвали своєю рідною мовою українську, зменшилась на 4,3 %. Український народ був поставлений в умови, за яких його українська мова мала повністю зникнути. Без воєн і анексій. У таких регіонах, як Донецький край, Харківська область, Південь України українська мова уже давно зникла. Але корені її ще жили — це село і його духовність. Не знищила остаточно їх і запроваджена Москвою концепція “єдіного совєтского народа” в добу Щербицького. Отже, поховати українську націю до сторічного ювілею більшовицького перевороту (2017) таки не вдасться.
Іншою сторінкою зросійщення українців була цілеспрямована міграція українського населення в інші райони СРСР — на Далекий Схід, Казахстан, у Сибір і т. д. Називався цей процес “обмін кадрами”. Насправді це були багатомільйонні штучно організовані демографічні обміни, які нібито мали б створювати почуття спільності, єдності. На практиці виходило, що українські кадри, прибуваючи в російські краї, втрачали свою національну культуру і зросійщувалися. В Україну ж переважно переїздила маса бідного російського селянства, а також російська інтелігенція, яка тут діставала не лише кращі природні умови, а й керівне становище в суспільстві.
Це сприяло зростанню в Україні російського населення: 1926 року в Україні було 3 млн росіян, 1959 року — 7 млн; 1979 року — 10 млн, на кінець 1980–х років вони становили вже 21 % усього населення України. Зростання російського елементу відбувалось і за рахунок асиміляції інших народів — болгар, євреїв, татар, поляків, які сприймали панівну державну мову і переходили до російської національності.
Ці та інші суспільні явища, безумовно, затримували процес формування політичної культури української нації та її державницької свідомості.
Виступ опозиційних сил за суверенітет України
Після смерті Сталіна суспільство почало жити сподіваннями на послаблення репресивного режиму, на зміни. З часів хрущовської “відлиги” сформувалась група української інтелігенції — шістдесятники, які вперше розпочали протестувати проти задушливої атмосфери в суспільстві, почали виступати за відродження української культури і самосвідомості, за людські права. До них належали Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Ліна Костенко, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Микола Вінграновський, Святослав Караванський, Валентин Мороз, Алла Горська, Валерій Марченко, Левко Лук’яненко, брати Михайло і Богдан Горині та інші письменники і представники інтелігенції України.
Їхні виступи в пресі та на вечорах користувалися величезною популярністю, а критика командно–адміністративної системи та залишків культу особи викликали гоніння на них з боку влади.
Спеціально для розправи з інакодумцями були прийняті певні постанови: закон “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” та запроваджена у Кримінальний кодекс УРСР сумнозвісна стаття про “антирадянську агітацію і пропаганду”. В дію було приведено систему “рекомендацій” та застережень від КДБ і органів прокуратури, які мали провадити профілактичну роботу з інакодумцями.
З кінця 50–х до кінця 80–х років за цими статтями до кримінальної відповідальності було притягнуто 719 осіб. Відтепер репресивні органи вдавалися до “психушок” (психіатричних лікарень), тиску на роботі, змушували “каятись” у пресі тощо.
Але громадськість дедалі більше прозрівала і бачила необхідність створення своєї незалежної держави, яка могла б захистити народ від знущань і нищення. Почастішали випадки протесту на захист прав людини, стали з’являтися нелегальні гуртки, групи та зібрання, почали створюватися перші нелегальні видання, які поширювали нелегальну літературу на друкарських машинках (“самвидав”). Ще 1953 року у Львові був створений Український революційний центр — УРЦ, який у своїх поширюваних відозвах звинувачував режим Сталіна в смерті мільйонів українців на фронтах і від голодомору, в узурпації влади. У своїх публікаціях Центр висував вимоги встановлення демократичної системи і суверенітету (“Маніфест Українського революційного центру”), свободи політичних партій, гласності бюджетної політики і в цілому політичного життя. “Кожній нації — державність” — проголошувалось у цьому маніфесті.