Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Перший офіційний відкритий виступ дисидентів стався до 1955 року, коли в’язні мордовських таборів надіслали до ООН “Відкритого листа”. Це був перший документ дисидентів, звернений до світової громадськості, який привернув до себе увагу правозахисників у всьому світі. У ньому висловлювався протест проти гонінь на все українське, проти безправного становища України. Дисиденти вимагали реабілітації працівників науки, культури, політичних діячів, творів “розстріляного Відродження”, виступали проти утисків і знущань над творчою інтелігенцією.
Цей документ відкривав першу добу дисидентського руху, який виявлявся в основному в протестах. Великого значення для розвитку національно–державницької свідомості в українському суспільстві мав розповсюджуваний нелегально рукопис науково–політичного дослідження критика Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” (1965), який він надіслав українським лідерам — Шелесту і Щербицькому. Це був безжальний, логічно залізний аналіз теорії і практики комуністичного правління щодо зросійщення українського народу. Рукопис ходив по руках у середовищі студентів, викладачів вузів, інтелігенції багатьох міст. Він поширювався “самвидавом” і справив грандіозний виховний вплив на читаючу публіку: для багатьох він уперше в житті відкривав очі на справжню сутність політики так званої дружби народів, яку всю історію підмінювали великодержавницьким “єдинонєдєлімським” російсько–месіанським світоглядом, русифікаторським насильством. Іван Дзюба гостро ставив питання відповідальності українського уряду за майбутнє українського народу, вважаючи, що неправомірним є протиставлення національним проблемам соціальних як, мовляв, важливіших і пекучіших. Національні “проблеми є і проблемами соціальними, проблемами класово–політичної стратегії”, — говорив Дзюба закликав український комуністичний уряд повчитися у комуністів французьких, які висунули гасло: “Ми продовжуємо Францію”. Чому б українським комуністам… не сказати: “Ми продовжуємо Україну?” — каже Іван Дзюба.
Згодом цей твір був виданий багатьма мовами світу — за кордоном — російською, українською, англійською, французькою, італійською, китайською. В Україні ж уперше —лише 1998 року…
Водночас із поширенням національних ідей розпочинається період утворення нелегальних організацій. Значною перемогою над чумою замовчування була спроба Левка Лук’яненка та Степана Віруна 1959 року утворити Українську робітничо–селянську спілку (УРСС). Тоді вони, працюючи пропагандистами Радехівського райкому партії, підготували програмний документ, у якому говорилося, що Москва окупувала Україну, критикували організаторську діяльність Компартії щодо штучних голодоморів, репресій, згубної національної політики тощо. Вони пропонували провести референдум про самовизначення України. Ці дисиденти уявляли її самостійною соціалістичною державою, що залишається у співдружності соціалістичних країн.
Заслуга його групи полягала в тому, що уперше поставили питання про безкровний ненасильницький перехід України до суверенітету. Але ця група була викрита і розгромлена. Подібних утворень було чимало. За повідомленнями КДБ у вересні 1962 р. за останні п’ять років в Україні було створено 46 так званих антирадянських груп, які об’єднували 245 осіб. У зв’язку з цим був виданий наказ КДБ про посилення боротьби з подібними явищами.
Проте “антирадянські” групи продовжували діяти в багатьох областях. 1964 року на Миколаївщині виникла організація “Боротьба за суспільну справедливість”; у Луганську — організація “Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей”. Наприкінці 1964 року в Галичині був створений “Український національний фронт” на чолі з Дмитром Квицьком, Зиновієм Красівським, Михайлом Дяком, Мирославом Меленем. Він діяв серед селянства. Його програмою була перебудова села, впровадження різних форм власності. Вони видавали журнал “Воля і Батьківщина” (вийшло 16 номерів), поширювали видання ОУН–УПА, надіслали до різних редакцій і до ХХІІІ з’їзду КПРС свій “Меморандум УНФ”, в якому вимагали захистити українську мову, повернути з концтаборів репресованих українців.