Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Сидячи в кріслі другого пілота, Йоссар’ян ствердно кивав головою, а сам намагався не дослухатись до Майлового патякання. Всі його думки заполонила Кристієва краля, а також Крах і Вессл, Кристі і Данбар, Малюк Семпсон і Макпростак та всі оті вбогі, безталанні та знедолені люди, яких йому доводилось бачити в Італії, Єгипті, Північній Африці,— і ті, яких він навіть не бачив, але знав, що ними повняться інші краї, де він ніколи не бував; Снігген і мала сестричка Кристієвої кралі так само обтяжували його сумління. Йоссар’янові нараз здалося зрозумілим, чому Кристієва краля вважала, що він має відповісти за смерть Кристі, і навіть хотіла його вбити. А як, власне, могло бути інакше? Світ належить людям, отже, такі, як вона і молодші за неї, мають цілковите право за будь-яке протиприродне лихо, що спадає на їхню долю, винуватити таких, як він, і старших за нього; а вона сама, попри всі її нещастя, хіба не винна у тих злигоднях, які цей світ приготував на долю її сестрички та й усіх інших дітлахів? Кожна жертва — це злочинець, кожен злочинець — жертва, і хтось же та повинен збунтуватися й розірвати нарешті цей огидний, але давно вже звичний ланцюг, успадкований віками й поколіннями, який загрожує кожній живій душі. Так-от і досі в деяких глухих куточках Африки дорослі работорговці викрадають малят і продають за гроші людям, які далі вительбушують їх і проїдають. Йоссар’яна вражало, що самі діти до кінця терплять такі нелюдські тортури, не виказуючи жодних ознак страху чи болю. Певно, то безперечний закон життя, що жертва має сприймати свою долю терпляче й спокійно. Бо ніяка людська жадоба до багатства й довголіття не може бути аж такою нестримною, щоб задовольняти її коштом дитячих сліз.
— Ти навмисне розгойдуєш спільного човна, — з люттю кинув Майло, а Йоссар’ян мовчки кивнув. — Просто ти геть позбавлений того, що зветься відчуттям ліктя!
Йоссар’ян кивнув мовчки і тоді, коли Майло повідомив, що таким баламутам, як він, не місце в їхньому полку, а коли йому не до вподоби порядки, встановлені полковником Пескартом та підполковником Порком, то хай махне до Росії, замість сіяти невдоволення тут.
«А чому б вам самим з полковником Пескартом та підполковником Порком не махнути до Росії, коли вам так не подобається те невдоволення, яке я тут сію?» — хотів уже був запитати в нього Йоссар’ян, але вчасно стримався.
Полковник Пескарт та підполковник Порк завжди ставились до Йоссар’яна, як до рідного сина, провадив далі Майло: хіба ж це не вони дали йому орден за Феррару і навіть підвищили в капітани? Йоссар’ян кивнув. А хто, як не вони, щомісяця платять йому гроші і щоденно його годують? Йоссар’ян кивнув іще раз. Майло був упевнений, що вони милосердно простять його, якщо він перед ними покається й пообіцяє виконати вісімдесят бойових завдань. Йоссар’ян одказав, що мусить подумати, але коли Майло випустив шассі й літак пішов на посадку, він затамував подих і почав молитися за щасливе приземлення. Це ж просто, сміх, як йому остогидло літати!
Рим лежав у руїнах. Аеропорт зазнав бомбардувань ще вісім місяців тому, але досі ще по обидва боки од виходу з льотного поля, обнесеного колючим дротом, бовваніли пласкі бурти з уламків білих кам’яних плит, що їх позгрібали докупи бульдозери. Від Колізею залишився тільки спустошений кістяк. Арка Костянтина лежала на землі. В апартаментах, де мешкала колись Кристієва краля, панував цілковитий розгардіяш. Дівчата, як одна, зникли, залишилась сама стара. Всі шибки були повибивані. Закутана в кілька кофт та спідниць, з головою, обмотаною чорною хусткою, стара сиділа, згорнувши руки, на дерев’яному стільці й кип’ятила воду на електричній плитці в пом’ятій алюмінієвій каструльці. Коли Йоссар’ян зайшов, вона вголос бурмотіла щось сама до себе.
— Згинули! — залементувала вона, перш ніж він устиг про щось її запитати. Обхопивши лікті схрещеними руками, вона скорботно гойдалася вперед-назад, і стілець поскрипував їй у такт. — Згинули!
— Хто?
— Усі. Всі бідолашні дівчатка.
— Куди згинули?
— Геть. Їх вигнали геть на вулицю, всіх до однісінької. Бідолашні дівчатка!
— Вигнали? Хто ж їх вигнав?
— Здоровенні солдатюги з кийками, в білих касках. Вони прийшли сюди разом з нашими карабінерами. Прийшли й кийками повиганяли всіх до одної! Навіть одягтись до ладу не дали… Сердешні мої! їх вигнали майже голими на мороз!