Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Гей, що тут діється? — запитав спросоння один із його сусідів.
— Потримай її, поки я повернуся! — наказав Йоссар’ян, витягуючи хлопця з постелі і штовхаючи до Кристієвої кралі, а сам мерщій вибіг надвір. — Та дивись не впусти!
— Дайте мені його вбити, і я дам вам усім, — запропонувала Кристієва краля.
Решта Йоссар’янових сусідів, побачивши, що то — дівка, повискакували зі своїх ліжок і почали навперебій доводити їй, що Йоссар’яна можна вбити і потім. А в цей час він щодуху мчав до Голодного Джо, який спав сном немовляти. Знявши Хлюпове кошеня з приятелевого обличчя, Йоссар’ян трусонув Джо раз-другий за плече, і за хвилину той уже стояв одягнений. Цього разу вони полетіли далеко на північ і повернули на Італію аж за лінією фронту. Коли внизу під ними попливла рівнина, вони начепили на Кристієву кралю парашут, смикнули витяжне кільце і випхнули її через аварійний люк. Тепер уже Йоссар’ян був певний, що нарешті її здихався, і вперше за той день полегшено зітхнув, та коли вже на П’яносі він підходив до свого намету, з темряви назустріч вигулькнула чиясь постать. Йоссар’ян знепритомнів. Очутившись, підвів голову й став чекати смертельного удару ножем — удару, який приніс би йому жаданий спокій. Та натомість хтось подав йому дружню руку й допоміг стати на ноги. Це був льотчик із Данбарової ескадрильї.
— Як справи? — пошепки поцікавився він.
— Чудово, — відказав Йоссар’ян.
— Бачу — ти впав. Думав, з тобою щось скоїлося.
— Здається, я знепритомнів.
— У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ти заявив у штабі полку, що більше не літатимеш.
— Це правда.
— А недавно до нас приходили із штабу й сказали, що все це вигадки: мовляв, ти просто пожартував.
— От це вже брехня.
— Ти гадаєш, такі речі тобі якось обійдуться?
— Не знаю.
— Що вони з тобою зроблять?
— Не знаю.
— Як ти гадаєш, вони віддадуть тебе під трибунал за дезертирство?
— Не знаю.
— Будемо сподіватися, що все обійдеться, — мовив льотчик з Данбарової ескадрильї й розчинився у темряві.— Коли будуть новини, дай знати.
Йоссар’ян мовчки глянув йому вслід, потім рушив далі, до свого намету.
— Агов! — долинуло звідкись спереду. Там за деревом ховався Везунбі.— Як твої справи?
— Чудово, — мовив Йоссар’ян.
— Я чув, тобі загрожує трибунал за дезертирство з поля бою, — заторохтів Везунбі.— Та поки що вони не наважуються, бо, схоже, не певні, що вдасться склепати на тебе справу. До того ж вони бояться, що такий скандал нашкодить їм в очах нового начальства. Адже офіційно ти й досі ходиш у героях, бо не побоявся вдруге зійти на міст біля Феррари. Зараз, далебі, ти перший герой у нашому полку. Так що, по-моєму, ти можеш не хвилюватись: вони тебе просто страхають.
— Спасибі, Везунбі.
— Оце я й хотів тобі сказати. Щоб попередити.
— Розумію, Везунбі.
— Ти пробач, Йоссар’яне, що ми тоді побилися з тобою в офіцерському клубі,— зніяковіло колупаючи землю носаком черевика, промовив Везунбі.
— Забудемо про це.
— Хоч то не я почав. Якби Вессл не ляснув мене по пиці ракеткою, нічого й не було б. Що я йому зробив?
— Ти в нього вигравав.
— Бо я грав краще за нього! На те й гра, щоб хтось вигравав! А втім, зараз, коли його вже немає в живих, байдуже, хто з нас краще грав у пінг-понг, правильно я кажу?
— Певно, що так.
— А ще пробач, що я зняв бучу через отой атабрин, коли ми сюди летіли. Врешті, як хто хоче схопити малярію, то це його особиста справа, правильно я кажу?
— Забудьмо про це, Везунбі.
— Я лиш намагався виконувати свій обов’язок. Такий був наказ. Мене завжди вчили виконувати накази.
— Забудьмо й про це, Везунбі.
— А знаєш, я сказав підполковнику Поркові й полковнику Пескартові, що, по-моєму, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання проти твоєї волі. А вони заявили, що дуже в мені розчаровані.
— Ще б пак! — кисло всміхнувся Йоссар’ян.
— А втім, мені начхати. Що не кажи, а ти, чорт забирай, зробив аж сімдесят один бойовий виліт! Хіба ж цього не досить?! Як ти гадаєш, вони тебе відпустять?
— Навряд.
— Бо коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити всіх нас, правильно я кажу?
— От через те вони мене й не відпустять.
— А що вони можуть з тобою зробити?
— Не знаю.
— Невже таки віддадуть під трибунал?
— Не знаю.
— А ти боїшся?
— Боюсь.
— А погодишся знову літати?