Пастка на дурнів

Отакими думками краяв собі серце Йоссар’ян, самотньо бредучи вулицею вгору. Він відчував себе цілковитим чужинцем у всім оцім світі, а уяву його ніяк не покидав болючий образ хворобливо-блідого босоногого хлопчиська. Та от, завернувши за ріг, він опинився на широкому проспекті. Перше, що він побачив там, був простертий долі юнак лейтенант, що корчився в конвульсіях, і обличчя в нього було так само хворобливо-бліде, як і в того нещасного малюка. Шестеро інших хлопців у мундирах союзницьких армій марно намагалися приборкати його кінцівки й притиснути їх до асфальту, щоб той бодай не покалічився. Та лейтенантик лиш зойкав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, безтямно поводячи виваленими очима.

— Дивіться, щоб він не відкусив собі язика, — мудро порадив найближчий до Йоссар’яна низенький сержант, і тоді ще один вояк кинувся в борню рятувати лейтенантів язик. Хворий, нарешті, затих, але, домігшись перемоги, рятувальники в нерішучості перезирнулись, не знаючи, що ж робити далі із здерев’янілим лейтенантом. По їхніх напружених, грубих, недоумкуватих обличчях прокотилася хвиля панічної тривоги.

— А що, як його підняти й покласти на капот машини? — невпевнено промимрив капрал, що стояв позаду Йоссар’яна. В цьому, схоже, був якийсь сенс, і ті семеро тут же підняли лейтенантика з землі й обережно, долаючи конвульсивне пручання його тіла, розпластали на капоті автомобіля, що стояв поруч. Упоравшись із цим завданням, вояки знову втупили один в одного нерішучі, запитливі погляди.

— А що, як його зняти з капота й покласти просто на землю? — невпевнено промимрив капрал, що стояв позад Йоссар’яна. Це також, здається, була непогана думка, і вони заходилися знімати його з капота, щоб покласти на бруківку, та саме в цю мить до них підкотив джип військової поліції із сліпучою поворотною фарою на даху. Поруч із водієм сидів ще один поліцейський.