Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Спроби осмислити регулятивну роль положень кримінального законодавства не є новими. Вони здійснювались у радянській науці вченими, що можуть бути віднесені до класиків радянської юридичної думки (М. С. Строгович, Н. Г. Алєксандров, С. Ф. Кечекьян). Наукові пошуки цих учених віддзеркалювали всю специфіку науки тієї доби, яка полягала у пошуку сутності речей без мети використати результати пошуків для потреб правотворчості і правозастосування. Тому для них було дуже зручним підходити до проблеми із загальнотеоретичних і соціологічних позицій та посилаючись на французького соціолога Е. Дюркгейма, який писав: «... Кримінальне право... зазначає тільки на санкції, але нічого не говорить про обов’язки, до яких вони (очевидно, — санкції — Авт.) додаються. Воно не зобов’язує поважити життя іншого, а зобов’язує покарати смертю вбивцю»[273]. Виходячи із цього, М. С. Строгович писав, що визнання тієї обставини, що Кримінальний кодекс встановлює обов’язки громадян, означало б, «що люди, які ретельно дотримуються законів, усе своє життя тільки і роблять, що виконують свої обов’язки не робити того, що заборонено кримінальним законом, і що кожний їх крок є виконанням ними обов’язків, покладених на них нормами кримінального права»[274]. У цьому вислові немає жодної спроби зосередитись над проблемою регулятивної ролі норм кримінального права. Натомість провідний фахівець у галузі радянського кримінального процесу розмірковував над тим, чи є виконанням громадянами своїх обов’язків дотримання кримінально-правових заборон. Це — вільний пошук сутності речей, не орієнтований на потреби правотворчості і правозастосування. До цього пошуку пізніше приєднався О. Е. Лейст[275].

Протилежну думку висловлював С. Ф. Кечек’ян, який писав, що кримінальний закон і інші нормативні заборони прямо покладають на громадян і посадових осіб відповідні обов'язки[276]. Стосовно «прямого» покладення відповідних обов’язків слід зауважити, що автор навряд чи зосереджувався над проблемою відмежування «прямого» покладення відповідних обов’язків від непрямого. Тому більш прийнятною є концепція евентуальних правовідносин, яка була розроблена Н. Г. Алєксандровим і відповідно до якої обов’язок утримуватися від заборонених дій встановлюється лише на випадок виникнення тієї ситуації, за якої може бути порушено заборону[277]. Але ж і Н. Г. Александров підходить до проблеми із суто соціологічних позицій. Нас же цікавить правозастосовний аспект проблеми.