Новітнє вчення про тлумачення правових актів

У теорії досить легко абстрагуватись від багатогранної дійсності і зосередитись, наприклад, над правочином як цивільно-правовим явищем. При цьому підставою недійсності правочину у ч. 1 ст. 203 ЦК називається невідповідність змісту правочину цьому Кодексу, актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства. Виникає питання про те, чи може бути підставою недійсності правочину невідповідність його змісту кримінальному закону. А така невідповідність є реально можливою, як можна зробити висновок із ст. 228 ЦК, відповідно до якої визнається нікчемним правочин, що порушує публічний порядок. Отже, правочин, що розглядається як певні дії осіб, узяті як реальні, може підпадати під дію не тільки цивільного, а й конституційного, адміністративного, кримінального, трудового, земельного і інших галузей права. Тому коли кримінальний закон встановлює покарання за вчинення певних правочинів, він не може не мати цивільно-правового значення. Кримінальний закон має цивільно-правове значення і в інших випадках, коли він встановлює покарання за дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів.

З урахуванням викладеного, повертаючись до сюжету із ст. 193 КК, ст. 140 ЦК 1963 р. і ст. 343 чинного ЦК, зауважимо, що про колізію між охоронною і регулятивною нормами говорити і взагалі недоречно, бо у них різні предмети правового регулювання. Про колізії між названими законодавчими актами говорити можна, але сутність цих колізій зрозуміти не можна до тих пір, поки аналіз не буде переведений у площину колізій між правовими нормами. Отже, до набрання чинності Цивільним кодексом 2003 р., колізій між кримінальним законом і цивільним законом у частині того, про що тут йдеться, не було. З набранням чинності Цивільним кодексом 2003 р. ця колізія з’явилась. Для з’ясування сутності цієї колізії із ст. 193 КК (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 15 квітня 2008 р.), яка встановлює кримінальну відповідальність за певні дії, треба зробити висновок від наступного правового явища (кримінальної відповідальності) до попереднього. У такий спосіб виявляється норма цивільного права, що забороняє привласнення скарбу. Ця правова норма відповідає застереженню «якщо інше не випливає із закону», доданому до положення ч. 2 ст. 328 ЦК про те, що «право власності вважається набутим правомірно». Ця правова норма регулює ті ж цивільні відносини, що і ст. 343 чинного Цивільного кодексу. Відтак, цивільно-правова норма, що випливає із ст. 193 КК (до внесення до неї змін Законом від 15 квітня 2008 р.), конкурує з цивільно-правовою нормою, що встановлена ст. 343 ЦК. У цій конкуренції перемагає правова норма, що встановлена ст. 343 ЦК, не тому, що вона встановлена Цивільним кодексом, і не тому, що вона є регулятивною, і не тому, що вона закріплена в цьому законодавчому акті текстуально, а тому, що вона встановлена законодавчим актом, прийнятим пізніше.