Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Але ж є публічно-правові норми, що також встановлюють вимоги (заборони) суто публічно-правового змісту. Так, ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що надання фінансових послуг є виключним правом фінансових установ. Це — чітко сформульована заборона на здійснення діяльності щодо надання фінансових послуг, а отже, — на вчинення відповідних правочинів юридичними особами, що не отримали статусу фінансових установ. Проте ця публічно-правова заборона не дублюється в нормах цивільного права, текстуально закріплених в нормативно-правових актах. Але це твердження є правильним, оскільки в ньому йдеться про текстуальне закріплення в актах законодавства відповідних норм цивільного права. Але правові норми, в тому числі і норми цивільного права, закріплюються в актах законодавства не тільки текстуально, а й логічно. У ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» текстуально закріплюються норми публічного права. Логічно закріплюються у цій статті норми цивільного права, відповідно до яких право на вчинення правочинів щодо надання фінансових послуг мають фінансові установи, а інші юридичні особи такого права не мають. Раз у Законі «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлюються (закріплюються хоч би логічно) норми цивільного права, цей Закон у контексті ч. 1 ст. 203 ЦК є актом цивільного законодавства, а невідповідність йому правочинів є підставою їх недійсності.

2. Непоганою ілюстрацією до цього правила тлумачення нормативно-правових актів, що розглядається, може бути і практика вирішення колізій між положеннями Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і положеннями Цивільного кодексу про позику, яка (практика) опрацьована судами. Відповідно до цієї практики, що була підтверджена Верховним Судом уже при розгляді однієї із справ у порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК (в редакції Закону від 7 липня 2010 р.), названим Законом не регулюються відносини позики, коли позикодавцем є юридичні особи, що не мають статусу фінансової установи, або фізичні особи, що не є підприємцями, яким законом прямо надане право надавати фінансові послуги. Питання про те, чи поширюється згаданий Закон на зазначені відносини, висвітлювалось в одному із параграфів попереднього розділу цієї роботи. Оскільки був зроблений висновок яро те, що Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» поширюється на зазначені відносини, необхідно вирішити колізії між положеннями цього Закону і положеннями Цивільного кодексу. Вони мають вирішуватись у наступний спосіб.