Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Я і цикади, ось хто! Я і цикади! А ти сам-один! Дев’яносто два, дев’яносто два, дев’яносто два за Сполдінгом - і край!
Обидва стояли й дивилися в нещадне безхмарне небо, що, мов зіпсований фотоапарат з розсунутим затвором, витріщалося на непорушне, прибите лютою спекою, напівживе місто.
Дуглас заплющив очі, і на внутрішньому боці рожевих просвічених наскрізь повік перед ним безглуздо затанцювали одразу двоє сонць.
- Раз... два... три... - заворушились його губи, -...чотири, п’ять, шість...
Тепер цикади сюрчали ще шаленіше.
Від полудня до заходу сонця й від півночі до світанку на вулицях Грінтауна, штат Іллінойс, можна було побачити чоловіка, коня й фургон, що їх знали всі двадцять шість тисяч триста сорок дев’ять жителів містечка.
Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:
- Он їде містер Джонас!
- Он їде Нед!
- Он їде фургон!
І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід - вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім’я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.
Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз мулла. Голос містера Джонаса завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з півгодини або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час, як його фургон в’їжджав на вулицю, на тротуарах уже стояли шпалерами дітлахи, немов чекали параду.
І ось з’являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:
Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував слова просто на ходу, одразу сказав би, що він не звичайний собі лахмітник. На вигляд - так. Пошарпані, геть вицвілі вельветові штани, на голові - старезний повстяний кашкет, прикрашений значками з часів давніх президентських виборів... А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він не тільки за ясного дня, - ви могли побачити його і вночі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його до світанку колував містом, об’їжджаючи острови кварталів, де мешкали люди, яких він знав усе своє життя. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту, - возив днями, тижнями, а то й місяцями, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: “Мені хотілося б оцей годинник” або “А отой матрац можна?” - і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі, придумуючи слова до нового співу.
Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив головний біль, забачивши на вулиці його осяяний місяцем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього часом аспірину, і аспірин у нього завжди був. Не раз годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.
Та хоч хто б він був, і хоч як би жив, і хоч яким би здавався дивним і навіть схибнутим, здорового глузду містерові Джонасові не бракувало. Як він часом лагідно пояснював сам, йому вже багато років тому набридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив пошукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно доживати віку. Церкви він не любив, хоча й схвалював її ідеї, проте сам мав нахил до проповідництва та поширення знань, отож зрештою придбав коня та фургон і тепер проводив решту життя, дбаючи про те, щоб одні люди мали змогу скористатися з речей, що їх інші люди викидали як непотріб. Містер Джонас вважав себе своєрідним фільтром, крізь який відбувається матеріальний і культурний обмін між різними верствами місцевого населення. Він терпіти не міг, коли щось пропадало марно, бо знав: те, що для одного мотлох, для іншого - розкіш.