Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев’яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.

- Не бійся, стара, це я, - заточуючись, мовив містер Чорні.

Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під’їзді.

- Цс-с! - прошепотів Том. - Усе гаразд. “Втеча з в’язниці”, п’ятнадцять разів... А містер Чорні як почув, що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив машину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мерщій подався до підвальчика по чарівне зілля.

Дуглас підкрався до вікна, зазирнув у сутінь Галереї і побачив там дві горили: одна завмерла нерухомо з восковою красунею в лапах, друга стояла посередині й злегка похитувалася з боку в бік.

- Ну, Томе, ти просто геній! - прошепотів Дуглас- Це ж він геть упився тим зіллям, еге?

- Атож, будь певен! Ну, а ти що вивідав?

Дуглас поплескав рукою по книжці й тихенько почав розповідати:

- Ця мадам Таро, як я й казав, справді провіщала багатіям долю, смерть і всяке таке, але одного разу вона дуже схибила: провістила Наполеонові поразку й смерть, та ще просто у вічі! Отож...

Він замовк і знову подивився крізь запорошену шибу на невиразну постать чаклунки, що нерухомо сиділа в своєму скляному ящику.

- Secours, - прошепотів Дуглас. - Отож Наполеон згадав про музей мадам Тюссо[47] і звелів кинути чаклунку Таро в розтоплений віск, і оце тепер...

- Диви, Дуг, що він там робить!.. Якась у нього палиця в руках, чи що.

Так воно й було. Громіздка постать містера Чорні погрозливо метнулася до скляного ящика. Брутально лаючись, він почав вимахувати великим мисливським ножем перед обличям чаклунки.

- Він напався на неї тому, що вона одна в цьому бісовому вертепі схожа на живу людину, - сказав Том. - Але він нічого їй не зробить. Ось-ось сам упаде й засне.

- Е ні, - відказав Дуглас. - Він знає, що вона попередила нас і що ми прийдемо її рятувати. А йому страх як не хочеться, щоб ми викрили його таємне лиходійство, ото він, мабуть, і надумав знищити її раз і назавжди.

- Звідки йому знати, що вона нас попередила? Ми ж і самі цього не знали, поки не пішли звідти.

- Він кидав у проріз монети й примусив її зізнатися. Вона ж не може збрехати на тих картах з черепами та кістками. Хоч-не-хоч, а мусить казати правду, отож, напевне, й дала йому карту з двома маленькими рицарями, такими собі хлопчиками, зрозумів? А це ж ми і є, з дубцями в руках, і йдемо просто сюди.