Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Він помирає, - повторив Том. - І лікар не знає, що з ним таке. Каже, спека винна, тільки спека. Може таке бути, містере Джонас? Хіба може спека вбити людину, та ще й у темній кімнаті?

- Ну... - почав був містер Джонас і враз замовк. Бо Том уже плакав.

- Я завжди думав, що ненавиджу його, завжди так думав... Ми ж майже весь час б’ємося... мабуть, я таки й ненавидів його... іноді... але тепер... тепер... Ой, містере Джонас, якби ж то...

- Що “якби ж то”, хлопче?

- Якби ж то у вашому фургоні знайшлося щось таке, що допомогло б... Таке, щоб я взяв, одніс йому і він одужав.

І Том знову заплакав.

Містер Джонас дістав свою червону носову хустинку й подав йому. Том утер носа й очі.

- Ще й літо цього року таке погане, - мовив він. - То те на Дуга звалиться, то те.

- Ану, розкажи, - попросив лахмітник.

- Ну, - почав Том, шморгаючи носом, бо ще не зовсім здолав сльози, - по-перше, він загубив свою найкращу скляну кульку, ну просто чудову... А на додачу хтось поцупив його ловецьку бейсбольну рукавичку, дуже дорогу, за долар дев’яносто п’ять. Потім він нагрівся на обміні: віддав Чарлі Вудмену свою колекцію камінців і черепашок за глиняного Тарзана - такого, як ото дають у крамниці, коли принесеш скількись там кришок від макаронних коробок. Та другого ж дня упустив того Тарзана на тротуар, і він розбився.

- Який жаль, - сказав лахмітник і ніби навіч побачив Тарзанові уламки на цементі тротуару.

- І ще - на день народження він дуже хотів книжку про магів і про фокуси, а йому подарували штани та сорочку. Самого цього досить, щоб зіпсувати все літо.

- Батьки часом забувають, що таке дитинство, - зауважив містер Джонас.

- А гіісля того, - провадив Том, стишивши голос, - з горя Дуг забув надворі “справжнісінькі ручні кайдани з лондонського Тауера[48] і за ніч вони взялись іржею. Та найприкріше йому те, що я підріс на дюйм і майже зрівнявся з ним.

- Оце і все? - спокійно запитав лахмітник.

- Ні, були ще сотні всяких таких бід, а то й гірших, усього не пригадати. Мабуть, це такий рік випав, що як уже не щастить, то не щастить. То в його коміксах міль завелася, то нові тенісні туфлі запліснявіли.

- Я теж пригадую такі роки, - сказав лахмітник. Він подивився ген на небокрай і побачив там усі ті роки.

- Ось воно як, містере Джонас. У тім-то й річ. Через те він і помирає... - Том замовк і відвів очі.

- Стривай, дай мені подумати.

- Ви зможете допомогти, містере Джонас? Зможете?

Містер Джонас заглянув усередину свого старого фургона й похитав головою. Тепер, у ясному сонячному світлі, його обличчя мало стомлений вигляд, на чолі блищали росинки поту. Він пильно вдивлявся в завали ваз, обшарпаних абажурів, мармурових німф, позеленілих бронзових сатирів. Потім зітхнув, обернувся й, підібравши віжки, легенько труснув ними в повітрі.

- Томе, - сказав він, утупивши очі в спину коня, - ми побачимося пізніше. Мені треба поміркувати. Роздивитися, що й до чого. Після вечері я приїду знов. Але й тоді... хто знає... А поки що... - Він сягнув рукою у фургон і дістав низочку японських кришталевих висульок. - Почепи їх у нього на вікні. Вони дуже гарно дзвенять на вітерці, аж наче холодять.