Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Фургон поїхав, а Том лишився стояти з японськими кришталиками в руці. Тоді підняв їх за кінець нитки, але вітру не було, і вони й не зворухнулися. Отож і задзвеніти не могли.
Сьома година вечора. Місто скидалося на величезну жаровню, на яку із заходу знов і знов накочувались хвилі гарячого повітря. Від кожного будинку, кожного дерева тяглися тремтливі вугільно-чорні тіні. Вулицею під вікном пройшов чоловік з рудою чуприною. Пригасле, але ще палюче сонце заливало його своїм багряним промінням, і Томові здавалося, ніби там, унизу, гордо виступає чи то живий смолоскип, чи то вогненний лис, чи то сам володар пекла у власній стихії.
О пів на восьму місіс Сполдінг вийшла на задній ґанок викинути в помийне відро кірки від кавуна й побачила, що на подвір’ї стоїть містер Джонас.
- Як там ваш хлопчик? - спитав він.
Місіс Сполдінг хотіла щось відповісти, але губи її затремтіли і вона промовчала.
- Мені можна з ним побачитися? - спитав містер Джонас.
Вона й тепер не здобулася на слово.
- Ми з ним добрі знайомі, - сказав містер Джонас. - Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав бігати самостійно. Я йому дещо привіз - там, у фургоні.
- Він... - Місіс Сполдінг хотіла сказати “непритомний”, але не змогла. - Він спить, містере Джонас. Лікар сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що з ним таке!
- Навіть якщо він спить, - не вгавав містер Джонас, - я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те, що почуєш уві сні, ще й більше важить, його краще чути, і воно доходить до глибини душі.
- Пробачте, містере Джонас, я просто не можу так ризикувати. - Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей і не пускала її. - Але все одно дякую вам за те, що прийшли. Дякую.
- Еге ж, мем, - мовив містер Джонас.
Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.
Місіс Сполдінг зайшла в дім і зачинила за собою двері.
Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.
О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.
О дев’ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.
Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.
О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.
І десь далеко хтось заспівав.
Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.
Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд - з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам’яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.
І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближчим, гучнішим і дзвінкішим ставав голос співака.
І Дуглас у гарячковому забутті засовався на ліжку й глибоко зітхнув.
Може, це було за годину до того, як місяць затопив своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таємничий голос усе наближався, і тепер разом з ним стало чути щось ніби калатання серця - а насправді то був стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений гарячим рясним листям дерев.
Чути було й ще один звук: час від часу щось тихенько, чи то квилило, чи то вищало, наче десь там відчинялися й зачинялися двері. То порипував старий фургон.
І ось на залитій місячним світлом вулиці показався кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звично похитувалась худа постать містера Джонаса. Він був у капелюсі, так ніби й тепер пекло літне сонце, і зрідка перебирав руками віжки, що струміли в повітрі над спиною коня, мов тихий потічок. Фургон ледь-ледь посувався вулицею, містер Джонас співав, і Дуглас уві сні неначе затамував подих і прислухався.
- Повітря, повітря... Кому повітря?.. Чисте, мов сльозинка, прохолодне, мов крижинка... Повітря з квітневих Лугів, з осінніх садів, з Антільських островів... Свіже, духмяне, чисте, прозоре, з-за гір і з-за моря... В пляшку налите, корком закрите... Раз купиш і знов прибіжиш... Дихай не хочу - і все те за гріш!