Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.

- Невже ти полізеш у яр?

- Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому,, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме.

- Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.

- Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!

- Та певне.

І Том поволі пішов геть.

Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.

- Мадам Таро! - погукував він ледь чутно. - Мадам Таро!

Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди...

Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети - старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.

- ...добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від’їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти. - Він кивнув головою до чаклунки. - Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.

Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:

- Тату... Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.

- Ет, пусте, - мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного.

- Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо - ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!

- Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів, - сказав Дуглас. - Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.

- Авжеж. - Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі. - Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?

- Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів...

- І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?

- Ще встигнемо, Томе. - Коли?

- Ну, через рік, через два... коли мені буде чотирнадцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з’явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала... Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.