Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Чи ж то до лиця такий кінець королю, що звався великим?
— Він її кохає,— заперечували молоді жінки. — Ви не розумієте його, бо ви самі дрібні люди й нікчемні чоловіки, — казали старіші, з обличчями, зв'яленими турботою про хліб щоденний, і руками, вузлуватими від праці.
Молоді хлопці, випнувши груди, твердили:
— Дарма, він таки поставить на своєму! І ми всі, бувши ним, так би повелися.
Один священик повторював у різних місцях:
— А все-таки вельможна герцогиня сьогодні зробила більше. — І багатозначно кивав головою, але щоразу щезав раніше, ніж його встигали спитати, що ж саме. Папський легат якнайсуворіше наказав йому стерегтися, щоб його не впізнали.
Та ці слова не змушували людей притихнути й замислитись. Настрій юрби легко міняється навіть серед гамору. Коли король, його кохана й офіцер варти поверталися тією самою вулицею, зовсім не втікши світ за очі й не ведучи за собою підмогу, ніхто вже й словом не згадував про втечу. Ні, той-таки люд посунув услід за ними, декотрі навіть випередили їх, а двоє вхопили за поводи коней, що йшли тепер ступою. Отак супроводив люд свого короля й ту жінку, яку хотів мати своєю королевою, до широкого нового в'їзду в Луврський палац.
Пан де Фронтенак сховам шпагу в піхви, бо чув уже зовсім інакші голоси й дивився в очі найближчим. Ті очі волого блищали. Спочатку в них підбивались тільки лицарські почуття народу; та що далі, то яскравіше загорялося в них обурення. Король сам розпалював його.
— Діти мої! До дому герцогині! — наказав він.
І знову поїхав кружним шляхом. Із дверей майстерень вибігли ремісники. Спочатку вони нерішуче зупинялись: чи в путяще діло ми оце встряємо? Та гнів короля й порвана сукня на його дамі були досить промовисті. І ось уже пролунали перші прокльони на голови вбивць Габрієлі. Почувши це, вона аж похитнулась у сідлі. Анрі зсадив її з коня і ввів у дім.
Під вікнами у неї щось кричали, і вона заткнула вуха пальцями. Коли проклинають її вбивць — виходить, справді ті вбивці були. Темний люд розгадав, що не короля, а її хотіли вбити! Це провіщає розв'язку, і те, про що досі тільки шепотілись таємно, вперше проголошено відверто й голосно: вона має померти.
Анрі спитав:
— Які там іще ваші вбивці, пані? То був мій убивця, а не ваш, а я до такого звик.
Він послав людей очистити подвір'я. А коли повернувся, Габрієлі вже не було в кімнаті. Він подався шукати її, підійшов до зачинених дверей її спальні — власне, їхньої спальні,— вони були замкнені й не відчинились.
— Чуєте? Відповідайте!
Якісь здушені звуки — наче в тканину. Сміється вона, чи що? Він би волів, щоб то був плач. Такого сміху він від неї ще не чув: якби не в тканину, він звучав би різко.
— Я хочу знати одне, — сказав він крізь двері.— Хто повідомив вас, що має приїхати фламандець?
— Угадайте самі,— промовив з кімнати крижаний голос, і вона грюкнула якимись дверима.
Все це вона робила навмисне, аби він пішов. Коли стихли його кроки, їй захотілось повернути його, але вона впала на ліжко, уткнулась обличчям у подушку, і це разом з її спогадами породило в її уяві такий живий образ коханого, що вона заговорила до нього вголос:
— Величносте! Мій високий владарю! Як же погано все обертається!
І в неї нарешті ринули сльози. Вона довго плакала, а виплакавшись, побачила, що лежить на мокрій подушці сама. Вона подумала, що й він, певно, десь зачинився, відіслав усіх, хто прийшов вітати й поздоровляти його, — і коли не лежав, як вона, піддавшись тілесній слабкості, то міряв кімнату своїми широкими кроками, зупинявся, прислухався, чув калатання дзвіночка. А той дзвіночок дзеленчить так настирливо! Коханий! Він кличе нас обох.
Але вона збагнула, що він у своїй уяві не може чути похоронного дзвіночка. Адже до нього не приходила Сагон! Та й легат — кого він остеріг? Не його, й не в ту юдину, коли Мальвецці в Брюсселі вирядив фламандця в дорогу. Як це так, що папський легат, усупереч здоровому глуздові, хоче зберегти життя короля Франції? «Не знаю», — сказала собі Габрієль, схопилася з ліжка й почала напружено думати.
«Мабуть, щось пов'язує легата з королем — щось таке, про що сам король і не відає. Бо легат остеріг не його, а мене, і до того ж заборонив мені казати про це моєму владареві. Вгадай сам, коли можеш, мій любий владарю. Фальшивий лист. Величносте! Коли виймете його з-за пазухи в убивці, то побачите, що це підробка, і з того зрозумієте ще більше. Ви збагнете, як складно й ризиковано було врятувати вам життя цього разу. Ви вже не питатимете: «Які там ще ваші вбивці, пані?»